Читать «Одержима» онлайн - страница 129

Демон плентався поруч, повторюючи кожний її крок, і незрозуміло, хто був чиєю тінню. Діставшись до середини моста, відьма зупинилася біля поруччя, дивлячись на фонтани.

— Насправді я був їй не потрібний, — сказав Олег.

— Вона тобі пробачила.

— У неї був коханець. Заможна пристойна людина. І дітям подобався. Усе складалося. А мене не кидала тільки з жалю. Був би здоровий — давно б пішла.

— Олегу, вона тебе кохала.

— Жаліла, — вперто повторив демон. — Вона й себе жаліла, і собою пишалася: така героїня, хворого чоловіка не кидає, хоч давно й не любить. Приносить велике кохання у жертву смиренності й чесноти. Тепер вона молодець, а я…

— Олегу, як тобі не соромно?

— А хто сказав, що не соромно? — запитав він із викликом.

Ірина згадала, як кілька місяців тому, під час їхньої першої зустрічі, він страшно кричав їй в лице: «Що ти знаєш про самогубців? Коли нічого не прив’язує до життя, лише біль, тільки й чекаєш, щоб це швидше скінчилося!»

— З таким діагнозом мені все одно лишалося недовго, — сказав він, ніби прочитавши її думки.

— Ти цього не можеш знати. І це не наше діло, скільки нам лишилося.

— Ти теж суддя, так?

— А я схожа на суддю? — вона осміхнулася.

Він стояв дуже близько. Дивився гарячково. А навколо світлішало з кожною секундою.

— Дякую, — сказав він металево-дзвінко, ніби в горлі зламалася залізна шпиця. — Ти їй усе правильно сказала. І ти все правильно зробила, відьмо. Дуже тобі… дякую.

Довкола світлішало й світало.

Якби він був людиною, вона запросто поклала б йому руки на плечі. Сестринським таким, безневинним рухом. І потім, щоб закріпити успіх, підвелася б навшпиньки й понюхала кутик його рота. А потім і поцілувала; жоден із її мужиків не будив у душі ніжності. Пристрасть — так, страх — скільки завгодно, а ніжність — не судилося.

Вона стала навшпиньки.

Її долоні ковзнули, проходячи крізь Олега, як крізь голограму; Ірину облило крижаним душем. Він відсахнувся із запізненням — він хотів і мав би відсунутися раніше, щоб не допустити її рук до себе. Але от — забарився. Піддався.

Вони мовчали довгих п’ять хвилин, а довкола світало неминуче й потужно, як злітає на стовпі полум’я ракета.

— Як мені шкода, якби ти знала, — сказав демон. — Як мені жаль.

— За правилами, — заговорила вона голосніше й веселіше, ніж це було б природно, — ти ж спокутував. Ти їх урятував, трьох, чотирьох навіть, якщо врахувати Алісу.

— Немає таких правил.

— Як це немає? Я сто разів бачила в кіно. Привид виконує свою місію й заспокоюється…

— У пеклі.

— Ну чому обов’язково в пеклі? Навіщо тоді все це було, га?

— Не знаю, — зізнався демон. — Художника я не врятував.

— Бо тобі повідомили неправильні дані! Зажадай, щоб тобі дали нове завдання, з правильною інформацією…

— …Напиши скаргу…

— Ну й поскаржся! Хто там у вас найголовніший демон?