Читать «Електрик» онлайн - страница 26

Ніна зітхнула. Шкільна фізика була давно, дуже давно. «Розповісти б фахівцеві, поділитися гіпотезами.

Ні, я не вмикатиму…»

«Ти цього гідна». Хіба це відповідь хлопчика, якому вона нагадала любу виховательку? «Ти цього гідна». Чому? Де той момент, той поворотний пункт, після якого Електрик звернув на неї особливу увагу?

Шоколад на готельній стійці? Гроші поверх грибів лисичок одноногого старого? Що? І чому Електрик повинен цінувати її за добрі, зрозуміло, проте такі дрібні й необтяжливі загалом учинки?

Їй завжди хотілося, аби хтось цінував її просто так. Не за лице й одяг, не за розум і стиль, і вже насамперед не за подачки, їй хотілося, щоб у роду в неї знайшлися королеви, щоб на бронзовій монеті було викарбувано її профіль, щоб на сталевому щиті красувалося її ім’я; Боже мій, дитячий садок. «Ти цього гідна». Чи то одкровення, чи то рекламний слоган.

Вона взяла в руки мобільник. Подивилася на кварцовий годинник на стіні: пів на першу ночі.

Потонула кнопка. Засвітився екранчик мобільника. Тиша…

«Ти тут?»

«Тут», — прийшла моментальна відповідь.

«Чим я вирізняюся з-поміж інших?»

«Ти знаєш».

«Ні».

«Ніно, тобі ціни немає».

«Ти не Дмитрик», — вона зубами віддерла присохлу шкірочку з верхньої губи.

«Навіщо ти вимкнула світло? Я все одно тебе бачу».

— Чим ти бачиш? — запитала Ніна вголос. Відповіді не одержала.

Тільки не ставити дурних питань. На зразок: чи є в тебе очі? Чоловік ти чи жінка? Чому ти набираєш текст так швидко?.. «Твоя правда. У мене немає імені».

Ніна здригнулася.

«Мене ніяк не кличуть, тому що мене ніхто не кличе», — прийшла наступна смска.

І через секунду інша: «Назви мене як-небудь. Тільки не Електрик».

Ніна заметалася.

«Як тебе назвати? Як ти хочеш, щоб тебе називали?» «Як-небудь».

«Світло, — вона наважилась. — Я називатиму тебе Світло, добре?»

Смайлик. І ще один смайлик через секунду. «Він сміється», — подумала Ніна.

— Тебе хочуть убити, — сказала Ніна вголос.

«Дякую».

Вона здригнулася. Ану ж він чув?!

«За що?»

«За ім’я».

«Тобі подобається?»

«Аякже».

Ніна ще раз подивилася на годинник.

«Мені час спати, — написала, поміркувавши. — Уже пізно». «На добраніч. Нічого не бійся».

«Стривай», — швидко написала Ніна.

«Що?»

Цокання годинника відбивалося дзенькотом у вухах. Хоча цокав він ледь чутно.

«На добра… ніч», — тремтливими руками написала Ніна й швидко вимкнула телефон.

О четвертій годині згасли ті окремі вікна, що подекуди світилися на фасадах будинків. Згасли всі ліхтарі вздовж вулиць. Згасли вивіски та рекламні щити.

У цілковитій темряві, розраховуючи тільки на щербатий місяць, що стояв майже в зеніті, Ніна бігцем дісталася до перехрестя. Там чергувала, мерехтячи в темряві автономною електричною «шашкою», знайома «копійка».

— Чого це? — літній водій зацікавлено озирався. — Темно ж так… Світло, чи що, вирубилося?

— Аварія на підстанції, — сказала Ніна.

— Ого-о, — промовив водій. — Це серйозно.

— Мені на вокзал, — сказала Ніна.

Водій кинув на неї довгий погляд; вираз його обличчя не вдалося прочитати в мороці.

Тоді вона зробила над собою зусилля й розсміялася.

— Чого думаєте, дядьку? Заплачу за лічильником удвоє. І, майте на увазі, у мене всі рахунки погашені!