Читать «Олена й Аспірин» онлайн - страница 3

Аспірин схопив її за руку й потягнув за собою. Даремно, мабуть. Він і сам, без баласту, бігав значно повільніше від коротконогого собаки.

Вибігли. Дівчинка вирвала свою руку з руки Аспірина, обернулася й кинула ведмедика назад у пройму арки, де на стінах стрибали тіні.

Спочатку він почув крик — вереск, зойк, що розриває чиїсь голосові зв’язки.

І за секунду побачив величезну тінь, що виросла на бетонній стіні поверх зблідлих від страху графіті.

Глухо ухнув собака. Щось гепнулось об стіну й об підлогу. І стало тихо. Тільки тупіт ніг затихав далеко-далеко. ..

У сусідніх будинках засвітилися вікна.

— Тікаймо, — сказав Аспірин несвідомо, за покликом інстинкту.

— Зараз, — відповіла дівчинка. — Мені треба забрати Мишка.

Вона увійшла в пройму арки, підняла щось із асфальту, дбайливо обтрусила й притисла до грудей. Аспірин глянув поверх її схиленої голови: у підворітті нікого не було. Оддалік, біля протилежного входу, лежав розшматований труп собаки.

— Ходімо, — сказала дівчинка.

Він схопив її за руку й потягнув геть, намагаючись триматися в тіні й за жодних обставин не потрапляти на очі розтривоженим сонним обивателям, чиї голови то тут, то там визирали з вікон, кватирок, балконів.

* * *

— Неспокійно сьогодні, — сказав консьєрж Вася. — У всьому районі собаки, чуєш, розгавкалися. .. Верещав хтось — просто жах… Ти як дійшов?

— Нормально, — збрехав Аспірин. — Дівчинку ось… зустрів…

Дівчинка дивилася на консьєржа з привітною цікавістю.

— Уночі? — здивувався Вася. — Саму?

— З Мишком, — уточнила дівчинка.

Підійшов ліфт. На щастя, крізь стулки дверей, що вже зачинялися, Аспірин встиг завважити Васине обличчя і підставив ногу, не даючи дверним стулкам зійтися.

— Дитина загубилася, — сказав він Васі. — Завтра зранку телефонуватиму в міліцію… хай шукають батьків… не залишати ж її на вулиці, так?

Погляд консьєржа потеплів:

— Так… ото… Залишають дітей, де припало… Розстрілювати б таких батьків на майданах…

Аспірин відітхнув і знову натиснув кнопку з цифрою п’ять. Дівчинка мовчала, поглядала знизу вгору, гладила ведмедика по голові.

Ліфт заскреготів, зупиняючись на п’ятому. Аспірину довелося кілька разів глибоко вдихнути, перш ніж руки хоч трохи заспокоїлись і тремтячий ключ знайшов замкову шпарину.

— Заходь…

Увімкнув світло. Дівчинка стояла посеред великого передпокою й мружилась — зовсім як тоді в підворітті. Аспірина пересмикнуло.

Не роззуваючись, він пройшов на кухню. Відчинив навісну шафу, добув почату пляшку коньяку. Хлюпнув у чайне горня. Випив. Якщо й відпустило, то лише трішки.

Дівчинка, як і раніше, стояла посеред передпокою — вже без черевиків. Аспірина здивували її чистенькі шкарпетки. Нові, у дрібну червону смужку.

— Як тебе звуть? — запитав він, уриваючи паузу.

Вона глянула на нього докірливо:

— А тебе як звуть?

— Ас…— Він вчасно прикусив язика, бо Аспірин — це непедагогічно. — Олексій. Ось, вдягни капці.

Вона сунула ноги в гостьові жіночі пантофлі, на п’ять розмірів більші від її ступні.

— Ти голодна? — запитав він байдуже і жахнувся неприродності, фальші всіх цих побутових маніпуляцій. Капці-кухня-пельмені-чай…