Читать «Смок і Малий» онлайн - страница 27
Джек Лондон
Очі Малого заплющились, і він знову заснув. Смок стягнув з нього ковдри.
— Якщо не хочеш, то я йду сам, — сказав він.
Малий почав одягатися.
— Собак візьмемо? — спитав він.
— Ні. Навряд, щоб там була дорога, і ми швидше дійдемо без собак.
— Тоді я кину їм їсти. А ти візьми березової кори та свічку.
Малий відчинив двері, але, ужалений морозом, поспішив одягти шапку й рукавиці.
За п'ять хвилин він повернувся, розтираючи собі носа.
— Смоку, далебі, я проти цієї подорожі. Надворі холодніше, ніж було в пеклі за тисячу років до того, як чорти розклали там перше багаття. До того ж сьогодні п'ятниця та ще й тринадцяте число. І взагалі, здається, що ми йдемо шукати торішнього снігу.
Захопивши легенькі пакунки, вони зачинили за собою двері й почали сходити з пагорка. Північне сяйво погасло, тільки зорі миготіли в морозяному повітрі. На вигині дороги Малий упав у глибокий сніг і почав клясти той день, місяць і рік, коли народився.
— А чи не можна тихше? — забуркотів Смок. — Облиш свій календар, а то розбудиш усе місто.
— Еге ж! Он бачиш світло в цій хижі? І в тій? А он, чуєш, двері рипнули? Аякже, Доусон спить! Чого ж вони тоді світять? Мабуть, ховають мерців. Не збираються ж вони н похід!
Коли вони зійшли з гори і були майже її самому місті, вогні світилися в усіх вікнах, скрізь грюкали двері, а позаду чути було ходу багатьох мокасинів, що рипіли на втоптаному снігу. Малий знову заговорив:
— Та й до дідька ж людей проводжають небіжчиків!
На стежині стояв чоловік і кликав приглушеним голосом:
— Чарлі, давай мерщій!..
— Бачиш, Смоку, отой клунок у нього на спині? Цвинтар, певно, дуже далеко, коли вони беруть з собою ковдри.
Коли Смок і Малий вийшли на головну вулицю, за ними слідом вже йшло чоловік сто, а поки вони у тьмяному світлі зірок відшукали шлях до річки, позаду вже гомонів цілий натовп. Малий посковзнувся і з височини тридцяти футів скотився у м'який сніг. Смок покотився слідом і налетів на Малого, який, борсаючись, намагався встати на ноги.
— Я перший знайшов! — бурмотів Малий, скидаючи рукавиці і струшуючи з них сніг.
Ще через хвилину їм довелося тікати від лавини тіл, що падали на них згори. З того часу, як ударили морози, крига змерзлася в цілі горби, які підступно припорошив сніг. Упавши кілька разів. Смок витяг свою свічку і засвітив її. Ті, що йшли ззаду, радісно загули. У безвітряній тиші свічка горіла ясно і Смок пішов швидше.
— Це справжній похід, — сказав Малий, або, може, всі вони привиди?
— Як би там не було, ми на чолі походу, — відповів Смок.
— Аякже! Можливо, це світляки? Глянь-но. Я певен, що попереду нас ціла валка людей.
На цілу милю до західного берега Юкону мерехтіли вогники. А позаду, на високому березі, з якого вони зійшли, вогнів було ще більше.
— Слухай-но, Смоку, це не похід, а якась повінь! Попереду нас біля тисячі людей, та ще позаду тисяч десять. Слухайся старших, Смоку, мої поради завжди до речі. З цього походу нічого путнього не вийде. Ходімо додому і завалимося в ліжка.
— Побережи легені, якщо не хочеш відстати, — обірвав його Смок.
— Овва! Ноги, щоправда, у мене куці, але вони згинаються самі собою, і тому м'язи не втомлюються. Б'юсь об заклад, що випереджу будь-кого з тутешніх скороходів.