Читать «Смок і Малий» онлайн - страница 132
Джек Лондон
Наче та кішка, пильнувала вона за розподілом убогої їжі, і Смок бачив, як ненавиділа Мак-Кена, коли той починав ворушити щелепами.
Якось Лабіскві взялася ділити їжу, і одразу ж Мак-Кен вибухнув диким протестом. Не тільки йому, але й собі вона поклала менше, ніж Смокові. Після цього Смок ділив м'ясо сам. Якось уранці, після сніжної ночі, їх захопила невеличка лавина і скинула на сто ярдів з гори. Вони щасливо вибралися з неї, тільки Мак-Кен загубив клунка з борошном. Другий обвал поховав клунка назавжди. Після того, хоч лихо скоїлося не з вини Мак-Кена, Лабіскві ні разу й не глянула на нього, і Смок розумів, що вона боялася свого гніву.
XIII
Настав перший. погожий ранок: в небі ясна блакить і сонячне сяйво на снігу. Дорога йшла довгим схилом, й вони волоклися, наче примари в царстві мерців. Навколо панував непорушний, холодний спокій. Далекі шпилі, що прикрашали хребет Скелястих гір, виднілись так виразно, наче були не далі як за п'ять миль.
— Щось має бути… — прошепотіла Лабіскві. — Ти відчуваєш? Все якесь чудне!
— Неначе мороз мене проймає, — відповів Смок.
— Щось гуде в голові і в серці! — схвильовано казала вона. — Дивне якесь почуття.
— Я відчуваю, ніби щось зовні обгортає мене холодом і кожний нерв тремтить, — вторив їй Смок.
За чверть години вони спинилися перепочити.
— Я не бачу далеких гір, — зауважив Смок.
— Повітря стало якесь густе, — сказала Лабіскві. — Дихати важко.
— Дивіться: три сонця! — хрипів Мак-Кен.
Вони бачили двоє фальшивих сонць обабіч справжнього сонця.
— Їх п'ятеро! — гукнула Лабіскві.
Нові й нові сонця виринали й спалахували перед їхніми очима.
— Господи, їм ліку немає! — харчав Мак-Кен.
І справді, куди не глянь, блищали сліпучо-білі сонця.
Мак-Кен пронизливо заскавчав від болю.
— Пече! — пожалівся він.
Тоді скрикнула й Лабіскві. Смок так само відчув, як йому опалило щоку, а потім вкололо щось холодне. Це нагадало йому купання в морській воді серед безлічі медуз. Він машинально схопився за щоку, щоб скинути те, що вжалило.
І саме тоді пролунав постріл, — якийсь чудний і приглушений. Внизу були індійці і по черзі стріляли у втікачів.
— Розійдемось! — звелів Смок. — І видирайтесь мерщій на гору.
Троє людей кинулись урозтіч і поповзли під гору; обличчя їм кусали й ранили якісь невидимі жала.
Глухі постріли примарно лунали в повітрі.
— Дякувати богові, — гукнув Смок, — у них чотири мушкети і тільки один вінчестер. Крім того, всі ці сонця заважають їм цілитися.