Читать «Смок і Малий» онлайн - страница 108

— Чи не зустрічали ви тут санок? — спитав хтось,

— Ні, — відповів Смок. — Це ти, Біле?

— Хай мене лихо поб'є, коли це не Смок! — здивовано гукнув Біл Солтмен.

— Що ви тут робите вночі? — спитав Смок. — Знову гуляєте?

Не встиг Біл Солтмен одповісти, як до групи приєдналося ще двоє, потім ще кілька, а рипіння снігу під ногами доводило, що їх іде ще більше.

— Хто це з тобою? — запитав Смок. — Може, знову похід по золото?

Солтмен запалив люльку, але, засапавшись від бігу, ніяк не міг її розкурити. Він мовчав. Ясно було, що сірник йому потрібний тільки на те, щоб роздивитись санки. Смок побачив, як всі очі зосередились на линві та заступі. Сірник погас.

— До мене дійшли чутки… — таємниче промимрив Солтмен.

— Може, розповісте мені й Малому? — сказав Смок.

Хтось захихотів.

— А куди це ви простуєте? — запитав Солтмен.

— А ви хто такі? Самозванна поліція?

— Я ж тільки поцікавився… — сказав Солтмен.

— Ми всі цікавимось, — гукнув хтось із темряви.

— Слухайте, — устряв Малий, — мені цікаво, хто тут найдурніший?

Всі розреготались. Стало ніяково.

— Рушаймо, Малий, вже час, — сказав Смок, поганяючи собак.

Весь натовп збився докупи та рушив за ними.

— Слухайте, а ви не помиляєтесь? — загукав Малий. — Коли ми зустріли вас, ви йшли кудись туди, а тепер чомусь вертаєтесь. Може, загубили напрямок?

— Іди ти під три чорти! — вилаявся Солтмен. — Ми йдемо, куди хочемо.

І санки рушили по Головній вулиці, а за ними валкою сунуло чоловік шістдесят, кожний із клунком за плечима. Було три години ночі, і тільки гультяї бачили цю процесію і могли на другий день розповісти про неї всьому Доусону.

Через півгодини Смок і Малий виїхали на пагорок і розпрягли собак біля порогу хижі. Шістдесят провожатих похмуро чекали.

— На добраніч, хлопці! — гукнув Смок, зачиняючи двері.

За п'ять хвилин свічка погасла, але не минуло й півгодини, як Смок та Малий тихенько вийшли і взялись поночі запрягати собак.

— Слухай-но, Смоку, — озвався Солтмен, підходячи ближче, так що вони невиразно бачили у темряві його постать.

— Ніяк не спекаюсь тебе, Біле, — весело сказав Смок. — Де ж твої друзі?

— Пішли випити по чарці, а мене залишили стерегти вас. Ти щось пронюхав, Смоку? Ви ніколи не одкараскаєтесь від нас, то давай уже, кажи по щирості. Ми ж всі твої приятелі. Ти це знаєш.

— Буває так, що з приятелями розмовляють одверто, — викручувався Смок, — я буває й так, що ні. От саме зараз і настав такий час. Йди-но краще собі. На добраніч, Біле.

— Не буде вам доброї ночі, Смоку. Ти ще не знаєш нас. Ми наче ті кліщі.

— Гаразд, Біле, — зітхнув Смок. — Коли ви наполягаєте, то це вже ваша справа. Ходім, Малий. Ми не можемо далі баритися.

Коли санки рушили, Солтмен пронизливо свиснув і побіг за ними. З-під пагорка та з рівнини теж долинув свист. Малий правив жердиною, а Смок і Солтмен ішли поруч.

— Ось що, Біле, — сказав Смок. — Хочеш пристати до нас?