Читать «Блакитна лінія» онлайн - страница 7

Ешелон, до якого була причеплена платформа з двома автомашинами, службовим і запакованим у такі ж, казенного типу ящики з особистим майном оберштурмбанфюрера Хейніша, загнали на запасну колію, далеко від вокзалу. З вікна спального вагона над лискучими від дощу дашками довгих вервечок поїздів, що смугатили весь залізничний простір, було видно темне громаддя вокзалу. По його стіні згори спадав велетенський прапор, на якому в білому колі чорніла свастика. Прокисле у вогких, отруйних димах полотнище теж було мовби чорного кольору.

На фрейлейн Крістіну Бергер усе це мимоволі навіювало похмурий настрій, ворожість до цього клятого усіма мовами світу міста. Гидко було думати, що відтепер їй, певне, доведеться неоднораз висловлювати вголос захоплення столицею «улюбленого фатерланду», як це й личить зразковій, високопатріотичній, вірнопідданій фольксдойче, бо їй випало велике щастя віднині жити й працювати в найвеличнішому місті «тисячолітнього рейху».

Тому вона аж зраділа, коли виявилося, що настрій її шефа оберштурмбанфюрера Хейніша теж кепський. Відпадала необхідність уже з перших хвилин лицедіяти, удаючи із себе захоплену, веселу й щасливу провінціалочку, що вперше потрапила до міста, де «фюрер діє, творить і думає за всіх нас».

— Неподобство! — переконано проголосив Хейніш, виходячи з свого купе і втупивши бляклі очі у віконну фрамугу.

Був одягнений у бездоганний новенький мундир; щойно вмитий, акуратно зачесаний і ретельно виголений, напахчений. Зібрався мов на парад. Невже сподівався, що його зустрічатимуть з фанфарами? Скільки їх у рейху, отаких Хейнішів? На запасних коліях — ось де їхнє місце…

Однак фрейлейн Крістіна Бергер помилялася у своїх висновках.

Коли з купе вийшов так само нафранчений ад’ютант Віллі Майєр, у проході спального вагона з’явився незнайомий штурмбанфюрер у вогкому довгополому шкіряному пальті з хутряним коміром. Явно з вулиці. На лискучому козирку кашкета з високою тульєю рясно поблискували дрібні крапельки вологи.

Він впевненою ходою наблизився до них і викинув правицю:

— Хайль Гітлер!

Йому дружно відповіли звичними, доведеними до автоматизму жестами і вигуками.

Штурмбанфюрер був порівняно молодий. Але який безвиразний! Очі — мов безбарвне скло, обличчя — ніби назавжди заморожене.

— Пане Хейніш? — запитав він для годиться, бо не чекав на відповідь. — Мені випала приємна честь зустріти вас і першим повідомити про присвоєння вам звання штандартенфюрера. Відповідно до нової посади.

Він перекинув свої скляні очі на ад’ютанта.

— Ви; пане Майєр, також підвищені у званні. Віднині ви — гауптштурмфюрер. Окрім того, за знешкодження небезпечного російського шпигуна вас нагороджено орденом «За хоробрість» з мечами.

«За паршивого запроданця Жору-Шмота, — уточнила подумки фрейлейн Крістіна Бергер, — якого я власноручно пристрелила, мов шолудивого пса».

По її обличчю заморожений штурмбанфюрер тільки шаснув очима, немов дряпонув холодним склом. І все те, безумовно, втішне для новоприбулих, проголошувалося абсолютно байдужим, навіть дещо знудьгованим голосом, немовби йшлося про якусь нікчемну дещицю.