Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 54

Дак се одразу після Паски було. Калі б не в годі двадцять сьомім. Надвечір під'їхав бричкою до нашого двору сам Михаль Громницький, а йон, здається, уже головував у сідьраді. Із Мрина йон вернувся, а в бричці коло нього сидів мужчина чужий, незнайомий, у шкірянці потертій. Се у нас уже Люсенька була, мо', годиків два їй сповнилося, то я домувала, а Яків десь по селу нишкав, йон у мене такий був. що усе хотів знать, де і що, сількор, одне слово. Дак вийшла я з двору, Громницький і каже до мене: «Хай сей товариш уповноважений поживе у вас, скольки йому треба. Тольки ж ти, Дусько, не обижай його, бо се дуже серйозний начальник». — «Хіба ж ми з Яковом коли кого зобижали?!» — аж образилася я. Громницький засміявся: «Та ні, тому до вас його і привіз». А уже у нас багатенно уповноважених побувало, самого начальника міліції я годувала і поїла, прокуророві постелю стелила, йон ще було мене вщипне так за бока, а я регочу, наче лоскоту боюся, і партєйний секретар із повіткому у нас підобідував, а сього товариша уперше бачила. Молодий ще мужчина, у шкіряних куртці та картузику, у галіфе офіцерському, під рукою — шкіряна папочка на трьох мідних кнопках. Я швиденько, що було напохваті, на стіл і пляшку з комори внесла. Гість за стола сів, але не їсть, не п'є, папочку свою розкрив, а там, зверху, листок паперу, почерком Громницького Михаля списаний, я здаля сеє побачила, бо почерк голови сільради знала, йон записочки на продукти частюка мені писав, до кооперації, треба ж було усіх тих начальників верховних чимось годувать, хіба б я настачилася із власного погреба? І запитує у мене товариш уповноважений: «Ви, молодице, минулої неділі носили паску святить?» І одкуль йон, думаю, знає, та вже викручуюсь, як можу: «Куди ж я подінуся, з вовками жить — по-вовчому вить, як люди, так і я, хоч розумію сознанієм, що — пережитки релігійні і дитя своє хреститися не навчаю…» — «Та я — не про пережитки, я не з Ліги войовничих безбожників, я — із державного політичного управління… — посміхнувся гість. — Ви скажіть мені чітко: чи спостерігалися на Паску біля церкви злісні випади супроти радянської влади в особі сільських комсомольців?» «Спостерігалися…» — відповідаю обережно, його ж словом, а що мені залишалося робить, уже ж я відчувала, куди йон хилить, та й мужик мій ще ранєй, повернувшись із зібрання сільського активу, натякав мені, що постоли попові нашому намірилися сплести. «І спроба нападу на секретаря комсомольського осередку Нестора Волохача з боку служителя культу священика Олександра мала місце?» «Мала місце…» — знову підтверджую. А уповноважений усе записує на окремому папірці. Почерк у нього такий чіткий, правильний, наче в шкільному зошиті у косу лінійку. «А хто зірвав із Нестора Волохача покривало червоне?» — далєй питає. «Зірвать зірвали, а хто — сього вже не знаю, там багатенно людей було, я оддаля стояла…» Чого се я, думаю, буду на когось клепать, коли я і вправду не бачила, хто зірвав, а що покривало під ногами валялося, сеє бачила. Уповноважений тади простягає мені папірця і ручку: «Прочитайте, громадянко, свідчення свої і підпишіться». — «Я вірю вам як відповідальному начальнику рідної радянської влади, — одвічаю, — і, не читаючи, підписуюся». Йон, правда, посміхнувся тольки на ті слова мої і болєй нічого не сказав.