Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 43

Але покуль теє нове панство не навчилося з нас олію душити, так гвинта закручуючи, що аж мужицький хребет тріщав, ми пожили трохи. Якось яно в селі усе ожило і зазеленіло, наче навесні. Оті всі «Просвіти», співки і тіятри мене не обходили, я у теє не вбивався. А сильно любив я у церковні дзвони дзвонити. І не було для мене свята кращого, аней Паска свята. Може й, правда: усе теє, божеське, — опіум для народу, вигадки попівські, бо й попові жити хочеться, і їсти смачніше хочеться, людяка жива, і йому у вівтар, було, лантухами і кошелями носять, на розговіння, а ніколи я такими добрими і красивими людей наших і світ довколишній не бачив, як на свята Великодні. Сонечко ранкове — і те красується, барвисте, веселкове, як теперечки екран телевізора кольорового, і обличчя людські освітлюються, наче водиця свята, якою піп мирян і паски їхні кропить, з них нужденність щоденну та заклопотаність земну змиває. І христосаються люди одне з одним, аж по тричі, із сльозами радості на очах, усі обиди прощаючи, хоч учора ще за межі чи скотину в шкоді навкулачки билися і проклинали одне одного останніми словами. А навколо церкви у два і три ряди корзини з пасками, пирогами, окороками, ковбасами і крашанками стоять. До дужок корзин приліплені засвічені свічки. Ними усе навколо освітлене, бо ще сонечко не зійшло, ще лише дніє. І сама церква ніби просвічується наскрізь, віддзеркалюючи широкими вікнами той хоровод із свічок запалених. І виходить, було, із церкви отець Олександр із процесією та хором, і кропить добро земне в корзинах, і людей, святково вбраних, коло корзин, святою водою на обидва боки. Із цвинтаря першою біжить дітвора, слідом поважно, з повними корзинами в руках і засвіченими свічками ступають старші. Дітлахи вигукують жартівливо: «Христос воскресе, Кузьма паску несе, а Кузьмиха яйця — будем розговляться!» Кузьма Терпило благодушно усміхається. І тут на дзвіниці бамкає великий дзвін. Його басисте відлуння за мить вертається од Вишневої гори, од гори Холодної, од усіх навколишніх пагорів. Тої ж хвилини ми на дзвіниці задзвонюємо у всі дзвони, і ширяє в піднебессі над Пакулем, над Невклею, над лугами і полями семиголосий передзвін. Дзвіниця ходором ходить. Радісно і страшно. Несмілому і узятися нема де, стільки бажаючих смикнути за вірьовки, бамкнути хоч один раз. Сміливці карабкаються на дзвони і через вікно, що в стелі, ще вище, на шпилі, на бані, оббиті сріблястою, уже зігрітою сонечком бляхою. А день — ясний і теплий. Маленькими ляльками здаються із дзвіниці христувальники, що бродять гуртами од хати до хати, наповнюючи кишені чи вузлики з хустин крашанками, цукерками, горіхами і насінням. А личики дєтви геть позамурзувані фарбою од крашанок. «Кому сеє все заважало?» — запитаю я вас, а ви не відповісте, бо не знайдетеся що відповісти…