Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 40

Дак се я тепер така вумна, а тади — дєтва є дєтва, безпощадна яна і серця до животини не має. Заїздили ми того пса, як шкапину колгоспну, вигуцували на ньому і топталися по нім, а йон тольки було гарчить тяжко, а вкусить не може і втікти од нас не може, бо ані зубів, ані сил уже нема. Тади якось вскорі і економка смерті дождалася, бо яна без панів і жить не хотіла, і зовсім не стало псові до кого прихилитися. Якось навесні, коли вода прибутна од краю землі до краю і Невкля, як море, зробилася, так кажуть, хоч я ніколи того моря і в очі не бачила, хіба що в телевізорі, женемось ми гуртом за тим псом, глижжям кидаємося, дєтва є дєтва. А йон од нас шкутильгає, допекли ми йому, видать. Далей вибіг на кручу, озирнувся на нас печально так, скольки й житиму, ті його очі, засльозані, сумні, пам'ятатиму, та й стрибнув із кручі у воду. Стрибнув Пан у воду прибутну, вируючу і поплив на середину Невклі. Ми на кручі витанцьовуємо, галасуємо: «Пан топитися поплив! Пан топитися поплив!» — дурненькі ж бо. Аж Пан і правда, як людиночка, до відчаю доведена, у смерті од нас рятувався. Плив йон без оглядки од берега, докуль і сил стало, далєй закрутила його вода весняна, каламутна, потягла на дно, і не стало в Пакулі нашого останнього пана…