Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 382

Володимир Григорович Дрозд

Страх — могутня зброя. Надсекретний Об'єкт це пекло, яке породжує страх перед владою. А страх формує нову людину. Пасивну, покірну, колективну. Страх найголовніший творець нової російської імперії. А вони, «зрячий авангард суспільства», в цій імперії будуть головною кастою, щось на зразок індійських брахманів чи древньоєгипетських жерців. Так уявляє своє історичне покликання син єврейського лавочника Альберт Агас, який важко і довго вибивався до тих, хто був ферментом суспільства, його холодним, тверезим розумом. «Він записувався куди тільки міг — у продовольчі загони, у групи по вилученню зброї у селах, до безбожників, які потрошили мринські собори, а невдовзі зумів записатися і до комсомолу, вбрався в галіфе та потерту шкіряну куртку». Пакульський Шльома на прохання батька порекомендував Альберта в органи. Згодом він ліквідує старшого лейтенанта НКВС Шльому за його злочинну бездіяльність, бо так велів його новий бог, отой, що в Кремлі. Та й Бог богів хіба не казав пророкові його народу Мойсеєві, що він карає «провину батьків на дітях, і на дітях дітей, і на третіх, і на четвертих поколіннях»?

Оповідями-свідченнями і катів, і їхніх жертв В. Дрозд розгортає кривавий літопис сталінського тотального винищення людей. Ці архетипи трагічних людських доль настільки моторошні, що видаються нереальними, абсурдними. Не дивно, що страх і жах так паралізовують людську психіку, що спроба пояснити цю абсурдну алогічність змушує людину міфологізувати все, що відбувається навколо.

Письменник наголошує, що із біблійних часів — від Каїна, який посвідчив на Авеля, — нащадки Адамові, хто з користі, хто з ненависті, а найчастіше — з ляку-переляку, наговорювали один на одного, і не було сьому кінця-краю. Порятунком від страху була сліпа віра в Сталіна, надія на його милість. Неможливо в наш час повірити, щоб такою сліпою, всепоглинаючою ідейною та почуттєвою пристрастю могла бути любов до однієї людини, хай навіть вождя. Та доля Віри Жили із «Книги блукаючої в пустелі» відкриває фатальну абсурдність життя людини в тоталітарній системі. Почуття, настрої, думки, мрії, вчинки — все опанувала ідея служіння будівництву і захисту соціалізму, яку уособлював «дорогий товариш Сталін». Комсомолка Віра молилася на його портрет, з яким ніколи не розлучалася, зверталася до нього з проханнями, радилася з ним, плакала від вдячності «любому батькові нашому, сонцю на землі», закоханими очима вдивлялася в портрет свого єдиного коханця, який був для неї і богом, і нареченим, і батьком… Вона була абсолютно певна, що товариш Сталін рятував і її, і матір, оберігав її на фронті, прислухався до молитов та благань, і тому вже в психіатричній лікарні, куди й приведе Віру ця її фанатична любов, вона «напише» книгу свого життя, повністю відданого кумирові, «книгу життя рядового бійця героїчної епохи, до кінця днів своїх земних відданого безсмертному образу товариша Сталіна».