Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 374

А се уже вписую я, Володимир Шкварчук, учитель мринськпй, а коріння моє — у Пакулі, з діда-прадіда, до Книги днів я вписую. Бо останніми словами запису попереднього за душу зачеплений. Ніщо, на жаль, не вічне на землі, ані люди, ані книги днів їхніх, усе минуще, усе, як і люди, опадає із дерева часу і гноєм, попелом стає, і ось це уже — страшно.

Нема за віщо розуму зачепитися, щоб сказать: оце було і буде завжди і хоч частка мене — у ньому, вічному. Життя наше — як спалах сірника на вітрі: задиміло, зачаділо, зажижкотіло, паленою сіркою пахнуло у ніч навколишню і — згасло, і вже недопалок у блюватині болотній догниває. І ніч навколо — давка, безпроглядна, безкінечна, яка — вічністю зветься. А що таке — вічність? Ніхто не скаже, бо ніхто не знає, з чим її їдять. Слід від мухи на стіні, крапочка чорна, а потім стіну забілюють, а потім і стіна розсипається на порох, і порох вітер розвіює по землі, і земля пустелею стає, потім до грудки речовини стискається силами невідомими, до «чорної діри», до нічого, і галактики з мільйонами планет у вогняні сувої згортаються, на рої атомів перетворюються, на рої електронів, чортзна-чого. А основа основ всесвіту — нитки часу — на мотовило кросен світових намотана, а де ж ми, люди? Де наші думки, надії, мрії, де душі наші, яким обіцяно безсмертя?