Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 339

А другий разочок я саме прибирала у кімнаті його. Се чи не у неділю було, бо якось що товариш Агас раніше повернувся зі служби і ось переступає неждано поріг кімнати. Переступає поріг, випивши добренно, оддаля чую, і одразу — до мене. А я була у кофтині ситцевій, мулинєм червоним попереду зав'язаній. Дак товариш Агас ступив до мене, тую кофтину навпіл рвонув, по тому мулєнню, аж ойкнула я з переляку. А я усе б йому дозволила, так любила його. Але соромно мені зробилося від того, бо частину одежі, яка груди женські підгримує, мною було із простого полотна, маткою витченого, пошито, такі нестатки були тади на мануфактуру, що страх. А йон і теє все рвонув, на резиночці воно було, і груди мої, звиняйте, оголив, і руки до них простяг, наче до печі, коли знадвору людяка замерзла забігає. А сам і справді аж зубами цокотить, наче з холоду великого, хоч ще холодів великих не було, осінь пізнювата, та й годі. І бубонить товариш Агас до мене, хоч очі — заплющені: «Зігрій, зігрій, Улито, задубів я на холоді могильному…» Опустила я очі, а руки у капітана— червоні, у крові, і під нігтями — кров, наче у вурдулаки якого, і на рукавах плаща сталистого — краплі крові запеклися. Я так перепужалася та — з кімнати, уже в коридорі усе на собі поправила, куфайчину накинула на плечі і — на ґанок, і сама зубами з ляку цокочу. На ґанок, а куди далєй бігти, куди діватися — не придумаю. Дивлюся, а шофер його біля машини із відром води і машина по самі вікна у багно болотяне забрьохана. Шофер товариша Агаса, який уже добре знав мене, і каже: «Добре сьогодні машині дісталося, у лісах та болотах…» А ми у Мньові уже трохи знали, що чекісти бойові наші у лісах-болотах навколишніх виробляють, земля чутками повнилася, хоч і в страхові великому жили, а ротків — не зашиєш. Дак мене аж сколотнуло усю. Але — нікому нічого, анічичирк. Та й що кому розповіси, якщо робота така у товариша капітана, як у конюха: харчі Змієві постачать, а чого Змій не дожував, теє на смітник вивезти і схоронить таємно… Страшка, кривава робота. Але серцю не накажеш, кого любити, усе сеє — поза нашим хотіннячком, наче наврочено кимось зверху, і я далєй любила товариша Агаса дорогого. І третій разочок товариш капітан до мене наблизився, уже востаннє, се як до Мрина йон од'їжджав, по виклику раптовому, нічному. Бо звечора наче ж і не збирався, а десь під ранок під'їхав до готелю, розтуркав мене, я тої ночі чергувала і подрімувала на дерев'яному диванчику, коло вхідних дверей. А у капітана нашого була валіза шкіряна, на дохторську схожа. До речі, йон дохтором суспільства і називав себе, на власні очі чула, коли у сильному підпитті був. Дак йон у тую валізу усе своє поскладав хутенько і — ходу, до машини. А я на ґанкові стою, куфайчину на плечі накинувши, бо уже з темного неба сіялося казна-що, наполовину із снігом, і — запитую: «Дак ви, товаришу капітан, ще до нас повернетеся?» Він аж скинувся, наче кінь, віжками ударений: «А чого ти думаєш, що я — не повернуся?!» — «Дак я нічого не думаю, а тольки — чи кімнату за вами тримать?» Тади товариш Агас зітхнув так по-людськи, наче й не був великим начальником-чекістом, підійшов до мене, правицю свою поклав на плечі і уперше в очі мої зазирнув, а над дверми лампочка жевріла, се уже у нас і вранці почала було електрика з'являтися: «Лише ти, Улито, і згадуватимеш мене добром у цьому задрипаному, болотяному Мньові!» 1 пішов із ґанку, і уже болєй не озирався на мене, і машина його од’їхала. Од'їхала се машина, із товаришем Агасом, а я сиджу на сходинках ґанку готельного і реву, як корова. Уже душа мені сказала, що ніколи більше не побачу я дорогого свого капітана, що не повернеться йон до Мньова. Реву, наче корова, так сиротливо у Мньові мені зробилося, ну, геть як билиночці у полі осінньому, на вітрах зимніх. А вітер і справді — аж реве, до кісток проймає, шелестить листям у саду, жене його по майдану, у калюжах замерзлих. І вже потроху ніч світлом денним наливається, наче яблуко соком. Аж прибігає з райкому посильна, тольки вона і вижила із старих райкомівських кадрів, усіх інших — Змій пожер. Дак прибігає посильна райкомівська і каже: «Тебе, Улитко, товариш перший секретар партії мньовської викликають…» Так і каже, а тади ж таке було, що ночами — робили начальники. Як і товариш Сталін у Москві. А се уже товариш Сталін подзвонили у Мньовський райком і товариша Костюка нібито за головного партійця призначили. А попередник його, Козлов, той зі страху великого перед арештами застрелився годиною ранєй. Нібито йому підказали із НКВС районного, що за ним прийдуть під ранок. Ну, прибігаю я у райком, а тамочки через сад — стежка була, навпростець. Побачив мене товариш Костючок у порозі кабінету свого, се так по-вуличному — Костючок, назустріч із-за столу широкого підвівся: «Де, дєвко, твій капітан Агас на даний момент перебуває?» А йон, Костючок, як тинявся цілі дні і ночі по райкомівському саду, на арешт свій очікуючи у страсі великому, бачив, що я ранками дорогого чекіста свого на ґанкові готельному піджидаю. Ну, і з лиця мого читав, як із газети, про любов мою велику до товариша Агаса, я і не приховувала ніколи. «Дак капітан Агас уже болєй часу як усі свої речі у валізу покидали і виїхали із готелю, нібито — у Мрин, нібито — назавжди…» — мовила сеє усе та як розревуся, наче прорвало мене. А Костючок як почув сеє, повернувся до портрета товариша Сталіна на стіні, величенний такий портрет, мальований, на сині висів, І перехрестився, їй-бо, не брешу, справді перехрестився. На портрет вождя нашого дорогого і учителя. Перехрестився Костючок і мовить голосом, до щему наструненим: «Спасибі, батьку, що порятував мене од узурпатора і кровососа!.. Спасибі, що Змія забрав од нас, давши йому людською кров'ю захлинутися!..» А я про Змія Іде тади і не чула, а Костючок — уже знав. Уже знав йон, що вода залила тунель, що його чекісти жистями людяк наших попід Невклею рили. Тунель залило, людей, кого Агас встиг останніми тижнями нахапать, потопило. Дак я теж перехрестилася на портрет товариша Сталіна, що од Змія нас звільнено волею його всюдисущою. А коли се ми вже трохи заспокоїлися од перемін нежданих, товариш Костюк і кажуть до мене: «Ну, Улито, була ти до мене цієї осені страшкої, коли я над прірвою, вважай, животів, ганчіркою почувався, об яку капітан Агас ноги витирав, була ти доброю до мене, і я теперечки з тобою добрим буду, коли усе перемінилося на лучче. Бо як люди до мене, так і я до людей, такеє у мене житейське правило. Сеє усе ще я нібито учорашнім днем до тебе кажу. Бо у сьогоднішньому дні я уже — перший секретар Мньовського райкому партії, перший начальник у районі, самим товаришем Сталіним телефонне із столиці нашої Батьківщини Москви рекомендований. А партійний актив району, який минулої ночі засідав, хоч і мало того активу залишилося, з волі Агаса наш актив партєйний у зуби Змієві потрапив, дак тії з активу, хто вижив, одноголосне за мене проголосували, виконуючи усну рекомендацію товариша Сталіна, підтверджену телефонне ще і з області, де теж кадри оновлено на усі сто процентів. Але тебе, Улито, у сьогоднішньому дні нема і бути не може у нашому соціалістичному Мньові, бо ти із капітаном Агасом, що виявився фашистсько-капіталістичним шпигуном і найманцем, любовною вірьовочкою пов'язана. І багато хто про сеє знає, і багато хто не промине, щоб доповісти у вищі інстанції, коли дізнаються, що капітан Агас — уже не капітан енкавеес, а — казна-що. Хлопці ж із тої організації уміють язики розв'язувать, розв'яжуть і тобі у два щоти. Ляпнеш ти що-небудь і про мене, як я тут у сіні ховався, перестрашений сильно, і як на наших людей через тебе, дурепу, Агасові клепав, бо самому жить хотілося. Так що, Улито, нічого іншого мені не зостається, як дати тобі зелену вулицю у світлу, щасливу жисть, пославши тебе як передову комсомолку на навчання у місто пролетарське, що зветься Харків, по готельній лінії…» Отак кинуло мною у той пролетарський Харків, із якого я аж у сорок другому ропі, серед зими лютої, до рідної матки у Мньов притьопала, із дитям малим, рятуючи його від голодної і холодної смерті. Дак і добре, що кинуло, спасибі Костючкові, хоч не про мене йон думав тади, а про свій авторитет і жисть свою перепужену. Бо як узяли товариша Агаса у Мрині за штани його енкаведистські, то згадали одразу ж і про тих, хто разом із ним наш лісисто-болотистий район од людяк розчищав добренно. І усе по-новому, розказувала матка, почалося, хоч і не так уже страшко: тих, хто помагав капітанові саджать, теперечки припутували у підвалах та тюремних камерах. І мене б неодмінно заграбастали, бо заздрив багато хто тої пам'ятної осені на добре ставлення капітана Агаса до мене, дєвки простої, Костючок перший би мене здав, аби не боявся, що я слідчим щось про нього ляпну і на нім окошиться. Хоч нічого такого я про нього і не знала і нічого такого йон і не робив. Тольки як прийшов добровільно в енкавеес той, зі страху великого, просячи, аби і його посадили, хоч ніби і не винен, і потім як під копичкою сіна в райкомівському саду тулився та двір тої вже енкавеес високим парканом обгороджував, то передавав Костючок через мене капітанові Агасові писулечки. А у тих писулечках, хімічним олівцем на шматкові паперу із зошита учнівського, в клітинку, у тих писулечках — усе хвамілії та хвамілії, людяк мньовських та із сіл навколишніх. І чия хвамілія у тих писулечках написана, наче у церкві ото, за упокій, тую людяку завтра уже й забрав «чорний ворон» і наче крізь землю тая людяка провалилася, ніхто од Змія не повернувся живим, та й мертвим ніхто не повернувся, тольки теперечки ото у лісі, над яром, де капітан Агас добивав тих, кого Змій не дожував, пам'ятничок про людське око поставили…