Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 330

Дак я з маткою своєю стояла у черзі по хліб. Черга довжелезна, попід парканом, од ґанку крамниці до трибуни дощатої, з якої у свята начальники мньовські промовляли.

Вчула я теє грання Криласове і руку з материної долоні вириваю, щоб бігти па голос ліри, бо я із дєтства усілякі тіятри страх як любила, потім, уже молодайкою бувши, покуль і очоловічилася. у хорі торф'яників співала. А матка руки моєї не випустила, гомонить до мене: «Як вибіжиш із черги, а хліб нарешті привезуть, ніхто тебе тади у стовпотворінні не признає». А хліба давали — по одній цеглинці у руки. Дак я спочатку оддалєй тольки і чула. Спершу Крилас лише награвав на бичкові, щось веселеньке, а далєй співать почав, усілякі пісні, українські народні, як ото у радіо. Потім щось божественне заспівав, я такого ніколи доти і чуть не чула, і у школі нас такому не навчали. Люди у черзі но хліб, звісно, тії божественні наспіви чули, дехто потайки і очі витирав, але вдавали, що нічого не чують, не бачать. Бо тади уже радянська влада Бога заборонила і дуже строго із сим було. Я ж нічого сього не розуміла, лише запитувала у матері: «А про що-бо той дядько пеє?..» А матка мовчала, лише смикала мене сердито за руку, щоб німіла і я. І у черзі за мануфактурою усе теє чули, бо це на тому ж майдані, лише трохи віддалік, але ніхто з місця не зрушив, не наблизився до сліпого. Се я добре запам'ятала: наче для самого себе Крилас співав, та для дерев у гайку, та до неба, ще спечного, хоч і на вечір повертало вже, над майданом мньовським. А голос його за душу хапав, що правда, то правда. Туточки із продуктової крамниці вийшов продавець і сказав, що хліба сьогодні не буде, машина поламалася, нема як із пекарні привезти, і щоб ми усі розходилися. Може, продавцеві таку команду начальники дали, щоб менєй люду сліпого лірника слухали, не знаю. Дак усі із черги сошею геть посунули, хіба що з п'ятірко жінок до сліпака підійшло. І я ж свою матку потягла до лірника. Дак се ми стоїмо коло музики, слухаємо. Аж старчак уже не про божественне співає, а про жисть тогочасну, гірку, колгоспну. Я ж, дурна, вуха розвісила, слухаю, сміюся, ще й у долоні плещу, як нас у школі навчали. А в матки моєї теж не хапило розуму геть піти, без оглядки. І було б нашій матці, а може і мені, теє, що багатьом іншим потім було, кого біля лірника помітили і вписали для органів. Якби не батько наш. А наш батько лазню мньовську топив, за гаєм, над річечкою, там ще одна церковка стояла, бані розібрали, а з кам'яниці, лиця ботів вапном замалювавши, лазню зробили. Дак батько, се уже вечоріло, ішов тую лазню топить. І побачив шарварок на майдані, і лірника, що йон пес. почув. А мого батька уже жисть навчила, ще десь на початку двадцятих рочків його було у лісовики вписали і три годи йон на Соловках одбув, се я, вже коли подорослішала, усе сеє узнала. Дак йон до гурту і не підходив, аби його не вписали, а з-за трибуни нас із маткою покликав, та голосом таким строгим, що ми геть спужалися та навтьоки. І нічого нам не було од влади. А якби не батько навчений, було б моїй матці, що іншим було, хто лірника слухав: у зуби Змієві потрапила б. Матка, докуль і жила, батькові нашому дякувала. Тади, правда, шепталися, що се наш батько, нас додому погнавши, по дорозі до лазні міліції підказав про гуртище на майдані. Але й перед смертю йон присягався, що не робив такого і не винен, що багатьох було забрано потім і не повернулися ніколи. Та і я знаю: батько наш, опісля Соловків, так влади тодішньої боявся, що обминав її сотою дорогою, німим, глухим і дурним увесь вік прикидався, аби лише його не чіпали…