Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 27

Наче доля та людяцька історія з нас усіх, мертвих і живих, посміялися гірко…

Була уже осінь за людським денночисленням, але ще літо літувало. Початок його видався дощовим, прохолодним, для пашниці добрим, і тепер сонце борг землі віддавало. Нагріта за спечний день земля допізна дихала теплістю. Троїсті музики стиглого літа — трав'яні коники — скрипіли на скрипочках, вителенькували на цимбалах і бубнили у бубни так хвацько, що свічки зір над Круковою горою, над селом, над лугами і Невклею молодо підморгували їм улад, смикалися, тріпалися і, підковзнувшись на слизькій крутизні небозводу, летіли назустріч землі, розсипалися срібними зоряницями. Крутилися крила вітряка на вересневому вітерці, шамріли у темряві млина жорна, борошенце сіялося у мучник, із мучника — в корито. Ключі перелітних птахів — гусей, качок, журавлів, шелестячи крильми, пропливали над Круковою горою, під зорями, у вирій. Вітряк на шпилі здавався птахом-підранком, який, втративши надію наздогнати зграю, вимахує крильми, але злетіти не може. Кузьма, син Нестора Семирозума, у тепліші, принадніші краї не поривався, хоч і не вірив скороминущій теплості, услід за якою неодмінно прийдуть млиста, гнила осінь і холодна зима. Хитріші, пронозливіші бігма продавали хати, дворища, реманент, худобу і, відчуваючи скору зміну клімату в державі, тікали у міста, на будови, на заводи, залізниці, світ за очі, аби лише не втрапити під гвинт нещадної державної олійниці. І Кузьма передчував душею, розумом знав, що не на добро для селянина ідеться, але знав і те, що нікуди з Пакуля не рушить, не рватиме себе з корінням із цієї землі, де його рід від прапрадіда ріс і кущився. Це було б понад силу його. Наприкінці літа, уночі, його Наталочка народжувала дитину, тяжко народжувала. Кузьма привіз фельдшерку із Крутьків, хоч мати, Уляна Несторка, і казала, що сама поможе породіллі, не уперше, мовляв, і не востаннє, багатьом помагала.