Читать «Блакитний роман» онлайн - страница 13

Ганка — прирічна мешканка. Ганка чула в воді себе рибою. Але міг і Ти плавати. Лише холодно. Лише страшно. Під місячним промінням.

Під місячним промінням відбувалась трагедія. Трагедія смуглявої Ґанки, дочки Чоловіка. Гострим сумом серце її защеміло.

— Я більше його не побачу. Він більше до мене не верне.

Востаннє дивилась на Тебе. Тяглася руками.

Ти відчував небезпеку. Ти відчував щось недобре. Тримався як далі від неї.

— Востаннє… хоч поцілую…

Вмить опинилась перед Тобою. Обхопила міцно за шию руками-обценьками. Вп'ялася губами тремтячими у Твої губи…

Рішуче відривав її від себе і почував, як засмоктує вода вже на дно. Прагнув врятуватися, жити. Надаремні зусилля. Аж поки Ганка мляво згадала:

— Тепер я можу спокійно йти до батька і нені…

Руки відпали від Тебе, безсило повисла на місячних хвилях. Ти стомлений бачив, як вона тонула під місячним промінням. Як поволі зникала під водою. І більше вже не з'явилась на її поверхні.

Спадщинна отруйна кров Твоєї матері, що тяжким, незносимим прокляттям висіла над Тобою, поглинула ще одне офірне серце. Під місячним промінням порожнім одрухом спав в нього Твій блакитно-тьмавий погляд. Безодня Твоєї душі засмоктала його Непереможно. Прибавила і прив'язала місячним промінням. А його мовчазна трагедія не лишила в Твоїй душі жодного сліду і спогаду.

Лише життьові просмики загубилися, ніби обірвані листки забутої квітки.

То не стало Чоловіка. Не стало того, хто кликав і обіцяв життя вітровим тембровим голосом. Шумування крові в собі Ти поховав у шуму вітру і хвиль. Під місячним промінням.

З полегшенням зітхнув: відтепер Ти будеш свобідним. Порожнім.

Ти вистраждав це.

… під місячним, розірваним вітром промінням.

БЛАКИТНІ ДУШІ

Грудень сухий і безсніжний зимно окутав душу Твою спорожнілу. Ночі холодні не приносили сну і не кликали з хати. Вдень Ти подовгу грівся у калорифера.

Ви оселилися з Іною в місті. У великому камінному місті, в якому давно не було жодного уряду.

Ти завмер з пережитого, а Іна боялась підходить до Тебе. Ваші душі застигли в сторожко-напруженому чеканні. Ти не відчував, що Іна твоя наречена. Ти нічого не відчував. Не хотів. Спроваджував хвилини в безвість небуття.

Іна тужила за життям і не могла грати на сопілку. Вона виявляла лише в душі силу ніжності до Тебе. І турботи в дійсності. І величезну енергію в громадській праці. Зворушливо ласкаве відношення до мене і до всіх товаришів. Вона не знала, що ваш блакитний роман наближається до кінця. Не могла знати. Лише відчувала. Тоді згадувала:

— Коли ми переконаємось, що кохаєм одне одного, то станемо чоловіком і жінкою.

З лоскотною тугою кохання тяглася душею до тебе:

— Хіба мені треба переконувати себе чи когось іншого?

Я часто одвідував Іну. Я б хотів вітати й Тебе, але ти не звертав на мене уваги: я часто одвідував Іну.

Я схиляв голову свою наболілу на коліна до Іни. Я ловив її душу зворушливу. Коли б я міг умерти біля її ніг. і, Мій блакитний роман не почався. Не почавшись, скінчився. Іна вся тогобічна, прозора. З задуманим сміхом в очах. Зі схованою тремтячою радістю. З підсвідомим чеканням.