Читать «Дві хвилини правди» онлайн - страница 74
Ирен Витальевна Роздобудько
- І німа… - додала інша.
Це викликало нову хвилю веселощів.
- Якби була ще й сліпа… - додав чоловік у картатій сорочці, що сидів поруч із тим, від кого смерділо цибулею. - Бо для неї ти мордою не вийшов!
- А ти вийшов? - знітився той, відгороджуючи жінку від його погляду своїми широкими плечима.
- А ти вже губу розкачав? - набурмосився той. - Побачимо…
- Пашо, вам своїх мало?! - зареготала жінка в квітчастій хустці з люрексом. - Давайте по третій - за кохання!
Розлили по третій. За кохання. Четверта пішла без «чокання» - «за тих, кого з нами немає».
- А ти де живеш? - запитав «цибулиний» Паша.
Мія зробила жест рукою.
- Ти справді не чуєш? - дихнув він їй у самісеньке вухо.
Вона відсторонилася і помахала рукою перед своїм обличчям.
- Ну ти дайош… - пробурмотів Паша, торкаючись її волосся. - Бідолашна… Тримайся коло мене. А то тут такий нарід… Ми тут другий місяць працюємо - будуємо дещо. Набачились…
- Вона ще й дурнувата… - сказала молодиця, що сиділа навпроти і штовхаючи в бік чоловіка поруч, що невідривно дивився на приїжджу. - Спользуй її Пашко, по повній програмі!
В хід пішла п’ята чарка.
- Спершу треба підпоїти, - підморгнув їй сусід цибулиного Паші. - Без цього їй Пашка не підійде - в нього з рота дуже воняє…
Жінка солодко потягнулась і замовила танці. Кинулись за музиками, але ті покотом лежали в сараї.
- Дрова… - спохмурніла жінка.
- Зара принесем магнітолу! - Паша кинувся за ворота.
Сусід зліва підсунувся на звільнене місце, підморгнувши решті чоловіків.
Молодиці - їх за столом було п’ятеро - насупились.
Присутність чужинки - та ще в червоній спідниці! - очевидно псувала їм настрій.
Мія сиділа, розглядаючи обличчя, посміхалась.
- Не квапся Валеріку, - сказала одна з молодиць. - Може, вона заразна…
Всі зареготали.
- Сама ти… - процідив крізь зуби той, кого назвали Валеріком і вдихнув ніздрями повітря. - Від неї гарно пахне…
Прибіг Паша, приніс магнітолу. На подвір’ї залунав голос Кіркорова: «А-а-атланті-і-і-і-да!…» Жінки, на ходу оправляючи блузки і підсмикуючи бретельки бюстгалтерів, стали в коло.
Дехто з чоловіків потягнувся слідом.
Сонце шкварило і нагрівало мутні слоїки.
Скориставшись паузою у спілкуванні, Мія підвелася. Валерік, котрий майже витіснив Пашу у боротьбі за місце поруч із нею, смикнув за руку:
- Куди? Не поважаєш?
Мія покірно сіла, очікуючи на зручний для втечі момент.
Паша з Валеріком та третім чоловіком, котрий сидів навпроти і дивився важким хмільним поглядом, розлили по склянках.
- Мір? - запитав Валерік Пашу.
- Я її перший… - почав було той загрозливо.
- Охрініли? - втрутився третій. - Через шо? Перший! Ти що, одружуватись зібрався? Так тобі Нінка останні зуби видере. Яка різниця: перший чи… третій?
Валерік загиготів.
- Колян, тихо! - цикнув на нього Паша і з приязною посмішкою поглянув на дівчину - вона сиділа з тим же виразом обличчя, з яким годину тому сіла за стіл.
- А шо - тихо? - не вгавав Колян. - Хто вона така? Чого вона сюди приперлась? Певно, її той мудак покинув. Тепера вона вся наша. Так? - він приязно поглянув на Мію і вона посміхнулась у відповідь. - Бачите? Вона згодна.