Читать «Дві хвилини правди» онлайн - страница 69

- А вони в курсі, що саме «забрати-переслати»?

- Навіщо їм це? Це прості люди, їм важливо виконати доручення і отримати кілька незайвих гривень. Нічого незаконного в цих діях немає.

- А в наших до речі?

- Ха-ха-ха! Все буде узгоджено. Але - по факту…

- І сума гонорару?

- Звісно. І сума гонорару.

- А якщо…

- Слухайте! От вийдіть зараз на вулицю і запросіть будь-кого в оцю будівлю! Заради експерименту!

- Навіщо?

- А тому, що, запевняю вас, ніхто - чуєте - ніхто! - не відмовиться. Свого часу це теж було моїм наркотиком. Сенсом життя. Мовою світу! Я і тепер готовий говорити цим високим штилем - тут, в цих стінах, що… що смердять моїми загиблими сподіваннями.

- Ось, випийте…

- Дякую. Я виглядаю смішним?

- Ви - велика людина…

- Ги-ги, а від великого до смішного… То ви це маєте на увазі?

- Ні. Я кажу правду. І запрошую вас на вечерю.

- Дякую. Просто я завжди вечеряю вдома. Не люблю ресторанної їжі…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ. ДЕСЯТЬ КІЛОМЕТРІВ У ЗВОРОТНЬОМУ НАПРЯМКУ. ЄВА

Маячня! Так. Ні… Маячня. Чому мені так страшно? А раптом?… Ні.

Маячня!

Не знаю. Ні. Так? Чому мені так боляче? Я - шльондра, потвора.

«Я не плачу - не перевіряй!» Я - секс-машина, я - засохла горбушка хліба, я - кар’єристка, я - жмуток комплексів. Моє життя - це потворний клубок брехні.

Стоп!

Стоп…

Я помилилася.

Так, я помилилася, не розчула. Так буває: людина чхає, а тобі чується: «апачі», «чухня», «чебурашка» чи ще щось. Чортівня.

Чистилище.

Збіг звуків. Випадковість.

Звісно, я не можу в це повірити. Але це знак. Причина повернути час назад і залагодити свою жорстокість. Залатати дірку, звести кінець з кінцем і залатати. Ніби й не було цієї втечі і цих двох здивованих поглядів, коли я грюкнула дверцятами авто.

Я це зробила тому, що ніч у дитячому садку була випадковістю і мала залишитись випадковістю. Власне, так було не вперше (Господи, дай мені сили вимовити це зараз!) - шукаючи таких пригод, я все ще сподівалася на диво.

Стоп!

Стоп…

Ти хочеш сказати, що все ж таки віриш?

Ні? Так? Маячня…

Вона дивилась лише на дорогу. Боялася наштовхнутися на докірливий погляд і нерозуміння Дана. Певно, він вважає мене звичайною імпульсивною істеричкою, подумала вона.

А ще вона боролася з тим, аби не почати вираховувати хвилини між проміжком часу, коли їй стало холодно і страшно в темряві зруйнованого дитсадка, і тією миттю, коли він видихнув їй у вухо: «Будь зі мною. Я так скучив…»

Їй було страшно і ніяково зізнатися самій собі ще в одному. Вона навіть не знала, як це сформулювати, але зараз, дивлячись прямо перед собою на дорогу, нарешті відчула, що в голові прояснилось: «Почати заново…»

Але що то могло значити?

Знову стати Євпраксією і не піти до бару, де хижий птах клював дзьобом клавіші? Тоді все пішло б інакше? Але - як?

Як ти хотіла жити, Єво?

В маленькому будинку біля дороги далеко від міста. Але не там, де навіть дотепер на неї чекає некоханий чоловік у білому шезлонзі, а тут. І бажано, щоб одразу все розпочалося від середини цієї нової історії. З тієї частини, де вона - господиня маленького будинку і матір хлопчика, котрого кличуть кількома іменами: