Читать «Дві хвилини правди» онлайн - страница 40

Для нього ж вона лишалася Євпраксією - «темною» королевою Священної Римської імперії. Тою, про котру розповіла ненависна вчителька… Він казав, що ім’я визначає долю людини і нікуди їй від нього не подітися. Вона йому вірила.

Швидше вірила тому, про що розповідали його пальці. Одного разу він запитав, чи не хоче вона послухати історію про себе? Вона хотіла. Він зав’язав їй очі і почав грати. Він взагалі був великим вигадником…

Він грав до тієї миті, доки вона могла витримати потоки звуків, що залили її спочатку по коліна, потім - по плечі, підступаючи до горла… Вона захлинулась і закричала, зриваючи пов’язку з очей.

…- Він був збоченець? Садист? Він робив тобі боляче?! Тобі подобалися такі ігри?

- Він був музикант… Мені подобалася його гра…

Він сів і заграв про… дочку полоцької княжни Анни, дружину Всеволода Ярославича, онуку Ярослава Мудрого.

Єва згадала, як дванадцятирічною дівчинкою її везли на верблюдах до далекої Саксонії, старого герцога Штаденського… І вона стікала потом під важким оксамитом, гаптованим золотом та сріблом.

Вона бачила монастир та наставницю Адельгейду з надзвичайно ніжними руками та великими і сумними очами з дивним спалахом, суть якого вона не могла розгадати.

Вона бачила - спочатку уривками, а потім щораз чіткіше і чіткіше її брата - імператора Генріха, з тим же спалахом на дні темних зіниць. Бачила похорон - довгу, безкінечну пурпурово-чорну вервицю за гробом її маргінального чоловіка - старого Штадена. Їй було п’ятнадцять… Як тоді, коли вона вперше переступила поріг бару - в шкільній спідниці і туфлях із перетинкою.

А потім, там, у монастирі під час обіду, імператор запитав: «Вип’єте зі мною, чарівна Пракседис?»… а тоді додав: «Завтра - наше весілля…». І засміявся. Клавіші розсипалися під його ртутними пальцями.

А потім вона побачила таке, від чого запекло в горлі, але тоді ще зуміла стриматися: Генріх підхопив її на руки і поклав спиною на жорсткий позолочений олтар, притис колінами плечі так, що вона втратила свідомість, ледь встигнувши помітити чорну маску з білим дзьобом над своїми ногами. І заплакані очі наставниці Адельгейди: «Я не могла сказати тобі раніше…»

Він грав [відправляв] чорну месу.

Вона бачила сотні туго сплетених тіл, перемішаних, мов звалище небіжчиків. І тоді вона скинула пов’язку з очей і закричала…

…Він налив їй абсент і тицьнув до рота скручену цигарку: «Я - геній…» - почула вона його слова, а потому грюкіт кришки рояля…

І вона заплакала.

Потім почалася безкінечність. Вдома вона сказала, що переселяється до гуртожитку. І щовечора мила, вичищала, прала, готувала, висаджувала сто кущів троянд, перебирала горох та квасолю в захаращеній квартирі.

І більше не ходила до бару. Це лишилося в минулому. Розтовстіла, відрізала коси. Слухала, як він грає, і розуміла, що ніколи не зможе виборсатись з його музики, з його зачаклованих [магічних] хижих пальців.