Читать «Дві хвилини правди» онлайн - страница 31

Ворота оповиті гірляндами штучних квітів. По периметру всього подвір’я було натягнуто брезентове шатро - від дощу. Під ним - довгі столи, поставлені літерою «П».

Щойно гості увійшли у ворота, музики заграли нову, урочисту мелодію, а жінки заметушилися, ставлячи на вільний куток столу чисті прибори. Петро Петрович підійшов до мікрофона (це також передбачалося, причому в самому центрі «зали»!) і з гордістю представив знімальну групу.

Дану довелося підвестися, виголосити тост, завершивши його голосним «Гірко!»

Все було невимушено і легко. Молодята довго цілувалися, люди кричали, чаркувалися та їли.

- Ну от, контакт відбувся! - полегшено зітхнув Дан, сідаючи. - Тепер - навертайте виделками, панове!

А «навертати» було що! Крім традиційних пиріжків, холодцю та різних салатів, тут були дивовижні витвори сільських майстринь-куховарок. Фаршировані печінкою кури, запечені молочні поросятка, гуси з яблуками, смажені соми та коропи… Самогонку запивали узварами. Все це безкінечно поновлювалося, доставлялося моторними жіночками, котрі пурхали за спинами гостей, мов невидимі янголи.

За якісь півгодини Дан вже весело перегукувався з сусідами, називаючи їх по іменах. У сутінках саду засвітилися дерева, оповиті синіми ліхтариками. Все видавалося досить фантасмагоричним. Ще за годину за столом почалися співи. А молодь на чолі з нареченою повиходила на майданчик, де грала музика.

Електрогітари перекривали співи, та це аж ніяк не заважало співакам вправно вести свої багатоголосі партії.

- Прогуляємось? - запропонував Дан, кивнувши на темний луг, котрий від світла запалених на подвір’ї ліхтарів виглядав ще темнішим.

- Чи зручно ось так виходити з-за столу? - засумнівалась Єва.

- Звісно. Ми ж повернемось. Нам ще гуляти всю ніч, будьте певні.

- О, ні. Мені треба перепочити, інакше вранці я за кермо не сяду!

- Не хвилюйся. Переночуємо в людей, - сказав Дан, киваючи на присутніх. - Я вже домовився. Пішли подихаємо нічним лугом.

Він подав руку Мії. Іван допоміг підвестися Єві.

Вони вийшли за ворота і пішли нічним лугом. Єва - попереду. Її трохи похитувало, ніби вона щойно вийшла з човна. Спочатку вона рухалась досить повільно, але потім, помітивши копицю скошеної трави, побігла. Це здалося Дану трохи картинним, награним, але за мить він і сам вхопив за руку Мію та потягнув слідом за Євою. Іван теж пришвидшив крок. Зрештою, вони побігли - хто перший дістанеться копиці, що чорніла вдалині? Білий костюм Єви здавався люмінесцентно-блакитним…

Вона добігла першою і - пропадай костюм! - впала навзнак у копицю. Найдужче Дану закортіло зробити те ж саме. Не змовляючись, вони попадали на пружну вологу гору і завмерли, вдивляючись у небо. Всі звуки злилися в єдиний шурхіт, схожий на шурхіт моря. Трава дійсно пахла морем. Вона обплутала їх з усіх боків, проросла крізь пальці, лізла в очі та губи. Вогники і співи лишились десь далеко. І вже вкотре Дану здалося, що вони - останні, хто врятувався у всесвітній повені, а гамір та спалахи вогників - лише ще один ялик, що намагається прибитися до їхнього берега. Ялик-весілля… В яку пастку занесе його вир?