Читать «Дві хвилини правди» онлайн - страница 17
Ирен Витальевна Роздобудько
- Що саме?
- Нічого. Так…
- Пішли.
Вона рішуче підвелася. Він дивився, як вона йде темним коридором і її силует в отворі дверей окреслюється золотою ниткою світла…
Єва підійшла до паркану, зупинилась.
- Архітектоніка останнього мазка свідчить про недостатню імпресіоністичність образів! - несподівано вимовила вона, зупинившись біля маляра.
І Дан, котрий навмисно швидко пройшов вперед, обганяючи Єву, не впізнав її голосу. Дивний вплив минулого, зробив висновок Дан, робить з нас повних кретинів. Він зазирнув в авто - дівчина на задньому сидінні ще дрімала. Дан сперся на капот і закурив, очікуючи на Єву. Відчув всередині дивне тремтіння.
Той, до кого Єва звернулася, підвів голову.
- Я прихильник чистого кольору… - спроквола відказав він.
- Зараз не буває нічого чистого, - заперечила Єва.
- Це тому, що ви не жили на природі. Або не жили так, як хотіли.
- А ви вже досягли великої мудрості життя? - посміхнулась Єва.
- Не зовсім, - сказав він. - Але намагаюсь.
- Цікаво… Чого ж вам не вистачає?
- Того, чого і всім, - свободи.
Єва замислилась. Жах минав. Дан мав рацію. Як просто… Він міг би минути набагато раніше.
- Свободи?… - посміхнулась вона. - Красиве слово… Але без дії воно нічого не важить.
- Так, - погодився він, поставив пензель у слоїк і подивився на неї. - Ви не підкинете мене? Недалеко. Я бачу, ви на колесах.
- Недалеко - це куди? - розчаровано запитала Єва. - Я не таксист.
- Звісно, таксі тут не ходить… - погодився він. - А «не далеко» означає до тої зупинки, де сільський маляр та столична леді зрозуміють, що таке свобода.
Єва поморщилась:
- Які романтичні маляри мешкають в цьому глухому куті! Ви серйозно?
- Ви почали кокетувати. А це означає, що - серйозно.
- Кокетувати? З вами? Помиляєтесь. Ви що - психолог? - засміялась вона.
- Не без того! Природа спонукає…
Вона чомусь не могла відійти, перервати цю порожню балачку, сісти в авто, біля якого її чекав Дан.
- Місто вичавлює з людини всі соки, - вів далі він. - А природа - то зовсім інше. І дорога також. Зникають застійні явища в мозку. Я вам просто заздрю. Маю право?
- Авжеж.
Вона подумала про офіціантку на задньому сидінні свого авто і про те, що день та настрій стають дедалі божевільнішими. Певно, це так впливає присутність Дана, міркувала вона. Був би з нею Юрій Петрович чи Стас - усе було б інакше.
Вона хитнула головою:
- Заздрість - погане почуття. Я вас звільняю від неї. П’ять хвилин на збори вистачить?
Йому залишилось дофарбувати дві дощечки… Він зробив це швидко. І розпрямився. Поглянув на неї.
Вона зітхнула з полегшенням - він був ЗОВСІМ не схожий на перше видіння. Зовсім. Він кинув брудну вітрівку на слоїк з фарбою. Ретельно витер руки. І посміхнувся їй у відповідь. Адже Єва сама не помітила, як заусміхалася. Ні, навіть сміється! Ні, навіть - регоче, мов божевільна…
Біля авто так само корчився Дан.
Бабця виглянула з темного напівкруглого отвору церкви і собі не втрималась від посмішки. Беззубої, беззахисної, дитячої.
- Так не буває? - сказав він.
- Я про це щойно подумала, - відповіла Єва.