Читать «Дві хвилини правди» онлайн - страница 13
Ирен Витальевна Роздобудько
А потім повертається до своїх кіз, свого часнику, гірських краєвидів, котрі для неї - і батьківщина, і туалет водночас…
- Ти задоволений? - запитала Єва, не дивлячись у бік Дана.
- Цілком, - сказав він і поглянув у люстерко над Євиною головою.
- Що вона там робить?
- Сидить… Ми говоримо про неї, як про тварину, - сказав Дан, - Відверто кажучи, мені не зручно повертати голову.
- Ага… - єхидно почала Єва. - Гадаю, ти не будеш думати про зручність, коли ми зупинимось заночувати. Підібрали маркітантку…
- Я ж не винен, що вона згодилась, -
- Ага… - знову повторила вона. - Там нудно, а тут буде весело. Може, вона божевільна і зараз закине мені зашморг на шию…
- Не бійся, я його зніму! - засміявся він. - Нас - двоє.
- Троє… Твоєю милістю… - зітхнула вона.
- Ти сама мене спровокувала! - сказав Дан.
- Я просто давно і добре тебе знаю. Тобі все треба негайно, а якщо - ні, ти б мені вже всі печінки виїв. Добре, що я в тебе не закохалась тоді, в інституті.
- Шкода… - посміхнувся він.
- А мені - ні.
- Ти справжній друг, Євпраксіє. Знайдемо когось і для тебе!
Вона штовхнула його в плече. І додала:
- А загалом, мені ці жарти не подобаються. Ми дорослі люди. І їдемо працювати. І твоє благодійництво щодо знудженої на сільських просторах гарненької шльондри тхне звичайнісінькою… м-м-м… Коротше, тим, що вдарило тобі в голову.
Він подумав, що вона таки не права. Хоча, власне, відсотків на двадцять, це було приблизно так. Крадькома поглянув у люстерко. Офіціантка сиділа, трохи відкинувшись, і дивилася за вікно. Її обличчя виглядало втомленим. Мабуть, вона встає о п’ятій, подумав Дан, чи взагалі - працює цілодобово. Адже машини зупиняються біля дорожних забігайлівок будь-якого часу дня чи ночі.
- Ми просто зробили добру справу. Нехай перепочине… - сказав він. - Поглянь, яке втомлене в неї обличчя. Вона зараз засне…
Він знову відчув деяку незручність, ніби йшлося про тварину.
- Ми будемо оберігати її спокій, втрачаючи свій… - Єва знову перейшла на єхидний, іронічний тон, який він недолюблював. - Вона спатиме на підставленій тобою руці в той час, коли поруч хтось звалиться в прірву.
- Що за нісенітниця? - не зрозумів Дан.
Єва теж поглянула в люстерко над своєю головою.
- Вже задрімала… - задумливо повідомила вона і продовжила: - Це не нісенітниця. Колись давно я прочитала оповідання якогось француза. Прізвище, вбий, не пам’ятаю. Це була якась збірка. Тепер ніде не можу її знайти… Там двоє - чоловік із нареченою - пішли прогулятися на природу.
Він був успішним галантним паном, здається, адвокатом, вона - чудовою дівчиною з впливової заможної родини. Вони сіли поблизу водоспаду, над урвищем, поїли, випили вина і дівчина задрімала на його плечі. Він думав про те, що до весілля йому не варто її займати, що вона - чудова партія для нього, що він кохає і поважає її. Що вона буде доброю матір’ю його майбутніх дітей. Одне слово, ідилія. Через якийсь час помітив, що стежкою, яка в’ється понад урвищем, їде дівчина на велосипеді. Вона була не схожа на його аристократичну наречену - проста і природня, без зачіски і мережив, з рум’янцем і здоровим блиском в очах. Звісно, думки його пішли шкереберть, стали більш земними і чуттєвими. А його життя і плани на майбутнє видалися штучними, нудними, безпросвітними. Дівчина доїхала до вузького місця над урвищем, до самого краю водоспаду і раптом - безгучно і моторошно зіслизнула у воду… Це сталося миттєво.
