Читать «Дві хвилини правди» онлайн - страница 10

- Ага, - сказав він, тримаючи перед своїм ротом серветку. - Ось які історії трапляються… Цілий сюжет. А ми їдемо світ за очі знімати не відомо кого.

- Чому ж - не відомо? - образилась Єва. - Їдемо знімати фестиваль народного мистецтва.

- Знову одне й те саме…

- Як вертатимемося, - зло перебила Єва, - я тебе тут лишу, якщо захочеш. Будеш барменом. Вийде чудова парочка. А поки що ти мені потрібен. І не фантазуй. Знаю я тебе. Тільки спробуй викинути коники!

- Які коники… - спроквола сказав він. - Які можуть бути коники?! Життя - гівно. В ньому не лишилося місця для коників.

Він поглянув на дівчину. Вона вже знову стояла біля столика, де їли чоловіки. Один обійняв її за талію. Дан мимоволі напружився. Чому? Чому було неприємно бачити цю банальну сцену? Адже таке було і буде й після їхнього від’їзду. Дівчина не скинула руки, просто стояла і записувала щось у блокнот - як робот.

Дан вилаявся. Єва перевела погляд на сусідній столик.

- Чого ти переймаєшся?

- Не знаю! Не знаю! - сказав він. - Слухай, уяви такий сюжетець: двійко успішних телевізійників…

- Перепрошую, - посміхнулася Єва. - Поправочка: одна успішна телевізійниця і один бовдур із камерою…

- Ну, добре, добре, нехай буде по-твоєму, - відмахнувся він. - Отже одна супер-пупер-леді і один роз… прошу вибачення, приший-пристєбай [пофігіст] їдуть виконувати важливе державне замовлення. Вони цілком задоволені своїм нудним і правильним життям, вони чхають на все і вся, знущаються з кумедних назв селищ, порослих мохом та забуттям. Подумки кожен із них пише книгу під назвою: «Якого хріна я тут роблю?» У певному розумінні - «тут» - це на землі, серед людей, котрі щоденно здобувають свій хліб насущний працею, кориснішою ніж забивання мізків потоками непотрібної інформації. Отже. Вони їдуть, вони майже летять небом, тому що вважають себе небожителями. Вони з огидою заїжджають до забігайлівки - адже звикли до крутих ресторанів - і бачать звичайну жінку. Звичайну глухоніму жінку, схожу на Марину Владі. І не схожу на решту мешканців, бо вона - приблуда. Швидше за все, її обдурили з квартирою чи щось таке… Бо обдурити вбогого набагато простіше. І от вони…

- Ти часом книги не пишеш? - увірвала його Єва, примруживши очі.

- Не пишу, - не звернув він уваги на її іронію.

- І філію товариства матері Терези не очолюєш?

- Не очолюю.

- Тоді… - сказала вона, - задовольни своє милосердя он там, за сараєм, і дай їй сто гривень. Гадаю, вона буде задоволена. На жаль…

- А ти добряче змінилася, Євпраксіє… - замислено сказав він, підкурюючи цигарку і помічаючи, що дівчина знову дивиться в їхній бік.

- Не називай мене цим ім’ям!!! І не розчулюй, домовились? Я давно вже ні для кого не роблю чудес.

Він не помітив, що не прикриває рота ані рукою, ані серветкою.

- Власне, я також. Але раніше полюбляв це діло. Облишив тільки тоді, коли зрозумів, що роблю це для себе. Заради приколу.

- Тобто?

- Ну, наприклад, - це було півроку тому - побачив під деревом алконавта, а до того ж, було зрозуміло, що він - бомж. Трохи сивий, але ще не старий. Навіть симпатичний. Валяється під деревом, одна рука під головою, друга затиснута в кулак. Там де впав, там і заснув. Я проходив повз нього і раптом уявив, як він прокидається, а поруч з його мордякою п’яною стоїть… скажімо, ікона зі свічкою… І так ця думка мене потішила, що я дійсно купив в сусідньому кіоску листівку із зображенням Божої Матері, вкопав її в землю просто перед його носом. А потім ще дістав сотню і засунув її у стиснутий кулак. Прикро, що не міг дочекатися, коли він проспиться…