Читать «Книгарня «ШОК»» онлайн - страница 3

Поринула у християнський спів і вкотре здригнулася від надривного: «Господи к тебе прибегох: научи мя творити волю твою!» Християнський Бог не схвалює приворотів. Але ж Він схвалює любов! А любові у світі так мало! Будь-що зробиш, аби її стало більше! Зрештою, ще невідомо, як той Бог ставиться до християнських веб-сайтів і до відпущення гріхів через Інтернет, які вони пропонують.

Плин святого поспів’я перебив поштовий дзвінок: ворожка вийшла на контакт у належний час. А директорка мало не забула про неї. Ворожка написала, що їй потрібна Його електронна світлина.

Коханий чоловік директорки музею був відомою особою, і його бадьорий фейс прикрашав багато веб-сайтів. Вона послала кілька лінків до Архангельська. Ворожка відповіла, з якою саме парсуною вони працюватимуть рівно опівночі за Москвою, об одинадцятій за Києвом. Потрібно, щоб його фейс був у неї на екрані. Потрібна максимальна синхронність.

Що робитиме ворожка в Архангельську - не її справа. Але ось інструкція, що має робити вона. Отже, потрібна КРОВ. Її кров. Бажано менструальна. Але якщо такої під рукою нема, можна просто порізати палець.

Директорка простягла руку до мармурового канцелярського приладу, який залишив на робочому столі котрийсь із її попередників. Взяла архаїчне металеве перо, якого ніколи не вмочували у каламар. Протерла його своїми парфумами. І коли годинничок у правому нижньому кутку комп’ютера просигналізував 22:59, зробила щось на кшталт того, що робить лаборантка, коли бере аналіз крові. А рівно о двадцять третій зробила все так, як її проінструктувала архангельська ворожка (Свідомо не подається інформація, що саме треба робити з обличчям на екрані за допомогою крові).

Комп’ютер умить вимкнувся. І світло в кабінеті також.

Навкруги запанувала така чорна темрява, що директорка на якусь хвильку подумала, що осліпла. Вимкнувся електричний обігрівач, повіяло космічним холодом. У маленькому музейному садочку гучно завив пес. Директорка відчула чорний жах від контакту з холодом потойбіччя. Захотіла перехреститися, але права рука не слухалася. Та от поступово почали з’являтися тьмяні обриси чорних дерев за вікном.

Жах попустив. Десь у кінці коридора гукнув охоронець:

- Пробки вибило! Зараз поміняю!

Повернулося світло.

- Налякалися? - охоронець із нічним черговим зазирнули до її кабінету, - зараз усе буде нормально! То ми відразу два електрочайнички закип’ятили, тому, певне, таке сталося!

Ви вже нас вибачайте!

Увімкнувся комп’ютер. На годиннику 23:10. Вона ще цілком встигає на метро. Зателефонувала синові, щоб зустрів її біля виходу. Син сказав, що саме йде по пиво до кіоску, щоб вона передзвонила, коли сідатиме в метро. І коли вона вже одягала пальто, залунав мобільний.

- Ти ще в музеї? Слава Богу! То я таки їду до тебе!

Вона не встигла нічого відповісти, як він з’явився за вікном у саду, нетерпляче постукав у скло. Вона відчинила чорний хід. Він увірвався до кабінету, як навісний перелесник, рвучко схопив її в обійми. Відпустив лише тоді, коли вона сказала, що треба замкнутися. І з новою силою потяг її до казенного шкіряного дивана.