Читать «Измена. ZRA DA made in Ukraine» онлайн - страница 17

А коли збанкрутували мало не всі установи радянських часів, він не став нити: поверніть мені мою інтелектуальну працю. Пішов перебудовувати для нових багатіїв старі помешкання, робив усе, що їм хотілося, і по три клозети, і по дві сауни, міняв форми вікон, надбудовував мансарди, навішував кімнати веранди для елітних собак, аби тільки в його БЕТОНЦІ був достаток. Тепер життя нібито стало набагато розкішнішим, ніж тоді, коли вони починали. На вулицях повно дорогих авт, на кожному кроці - спокусливі ресторани і крамниці, але більшість людей сидить у злиднях.

Ковтають слину біля шинок у вітринах, а вдома їдять вермі шель і ковбасу для собак. Та його дівчата і їли, і вдягалися добре, і на море їздили. Вероніка працювала по три чотири години на день, а не так, як робітниці в його бригаді з євроремонтів, нещасні, вічно втомлені жінки, що мали або п’яницю вдома, або були взагалі без мужика, і часом від життєвої туги віддавалися електрикам і сантехнікам просто на підлогах тих помешкань, де вони білили стіни й стелі.

Він і сам, бувало, розважався з тими жіночками - грубе життя будівельника диктувало свої грубі безжальні закони - і те, яким він був з ними, було земля і небо в порівнянні з тим, яким він був з Веронікою. Тих жінок він і кусав, і жма кав, щоб уночі вдома бути ніжним з Веронікою. A потім із них зосталася одна, Катерина Рачко, грім баба одного зросту з ним. Маляр першої категорії, в минулому, здається, худож ник реставратор. Вона також мешкала в бетонці на лівому березі, їм було по дорозі додому, і він, траплялось, підвозячи її, заходив до неї. Катерині подобався дикий брутальний стиль, а він виливав із тою жінкою всю свою лють на нездарне життя, де насправді нічого не збулось.

А всю свою ніжність він беріг для Вероніки. І їй подоба лось, він бачив, їй було добре з ним, вона не прикидалася, вона б ніколи не прикидалася. Коли їй не подобалося, вона відсувалась від нього якомога далі, але він знав, як цілувати, щоб вона не відсувалася. А в останні роки цього взагалі не було: вони вистраждали своє подружнє щастя. Він бачив, яким гарним було її обличчя, коли гасло світло, тільки м’яко блимав рожевий нічник. Ніколи вдень, вдягнена в найкращу сукню, в найкращому настрої, вона не бувaла такою гарною. І як вона змогла зневажити все, що було між ними? Хто ж забрав її від нього, хто запропонував їй щось краще у цьому божевільному світі? Вона не вісімнадцятилітня топ модель.

Але ж які квіти стояли біля її ліжка у лікарні! Хто заманив її у великий непривітний світ, з якого я її колись забрав, від якого завжди оберігав! А кажуть, ніби я її вбив! Я ні в чому не винен! І моя мати - теж. Як відвести ці страшні звинува чення, як?

Лариса таки зателефонувала ввечері. Сказала, що вона щойно від Віти, що та в жахливому стані, і краще б йому не з’являтися на похороні. бо мала може викинути бозна що.

Увесь цей рік вона лаяла свого батька, мовляв, той загубив мамин талант, - Вероніка могла б стати головним режисером якого небуть провідного театру, а не керівником студентського аматорського гуртка. Але вона, Лариса, не вважає його, Дмитра, прямим винуватцем смерті Вероніки.