Читать «Сонце» онлайн - страница 7

— Чортів лишилося мало, ми не в силах викотити сонце. Якщо хочеш, аби ніч скінчилася, швидше лети на поміч. Я приходжу востаннє…

— Не піднось дитину так близько до вогню, — мовив чоловічок.

— Воно ніколи не побачить сонця, — заплакала молодиця, і рожеві крапельки сліз упали на долівку. — Хай хоч тепло відчує…

— Все одно колись би померло, — меланхолійно відказав чоловік, ледве ворушачи вустами. — Як і ми.

— Але ж ми щасливіші — ми бачили сонце. Коли б то моя дитина прожила на світі хоч один день… Вночі народитись і вночі померти… Навіщо ж я стільки мук прийняла?

Чорт звівся на ноги — груди відтавали, тіло ставало легким, як вітер. Проходячи повз молодиці, кинув грубувато:

— Якщо не повернусь, малюкові твоєму хату відказую.

Жінка звела на Дідька заплакані очі, в них жевріла надія. Хата теж стрепенулась, відганяючи кволий, передсмертний сон. Чорт пробіг м'якими пальцями по мершкуватім, червонім личку дитини, легко зітхнув і вийшов надвір. Не було ні Місяця, ні зір, ні неба — сама пітьма. Підняв руки, свиснув і шугонув у темну безвість.

Здалося, він летить уже вічність, а попереду жодного просвітку. «Невже заблукав?» — стурбувався Чорт: добру тисячу літ він не ступав далі млина. Аж ось на обрії ніби гранат достиг: червоно-сиза зірниця. Гранат ріс, доки не став променем, що вигулькував з-за краю землі і червонив шмат неба. У березі одвічного океану бурились невидимі хвилі, їхній клекіт покривався ґвалтом, лементом великого стовписька. Одразу стемніло. Потім грізно дихнуло варом. Гарячий крутень завирував навколо Дідька. Чорт ковзнув по його веретену на землю. З прірви, неподалік океану, пашіло вогнем.

І він зрозумів, що десь там, унизу, сонце.

Чортів було навколо — страшенна сила. І живих, і мертвих. Обсмалені тіла — в червоних відблисках — кривавили усю царину навколо прірви. Юрмище пекельників, дідьків, куцих, водяників, домовиків, лісунів, очєретяників безладно тупцювало навколо довжелезних гаків та линв.

— Чи всі чорти зібралися? — раптово пролунав над натовпом чийсь владний голос.

— Усі, усі! — загукали з боків, мабуть, гінці.

— До праці, товариство!

І стало на царині тихо. Лише океан шумів, б'ючись грудьми об кам'яний берег. Чорти мовчки взялися за гаки і ступили до прірви. Передні одразу ж упали під ноги товариству, та лави на них не зважили: ішли на приступ. Чорні тіні метались по червоному полю.

Дивно, але Дідькові аніскілечки не було страшно. Навіть коли думав, що ось-ось передні впадуть і він лишиться віч-на-віч із сонцем. Якась дужа сила підхопила його на своє могутнє крило і несла вгору та вгору. З тієї вишини бачилося стільки, що аж мліло у грудях і сльози котилися з очей од незнаної досі радості. Не шукав сенсу в пожертві, не думав, чи підніматиме хто сонце завтра. Знав одне: він мусить підняти його сьогодні — хай дитинча, яке народилося вночі, побачить світло. А там — що буде.

Нарешті гаки торкнулися тверді. Лави стояли зовсім близько од країв прірви, і було так жарко, що жевріли обличчя.