Читать «Сонце» онлайн - страница 3

Дощ за вікном лив як із відра. Крізь сіру пелену — дві постаті під сухою вербою. Чоловічок у брилі і молодиця, завинена в хустку, черевата. Тулилася до дерева, поклавши на живіт долоні.

Дідько хутко заплющивсь, але жінка з руками на вип'яченім череві стояла в очах. Опустив руку, торкнувся пальцями округлої, паче живіт молодиці, землі. Із землі щось пульсувало, переверталося, пнулось до світла. «І земля вагітна, — подумалось Чортові. — Ця завжди вагітна. Плодяться, плодяться, а Дідько сонце для них викочуй на небокрай, спалюючи себе, наче куль соломи… Тільки ж який дурень у грозу стає під суху вербу? Старий жодної не промине, обов'язково вцілить…» Дивуючись із самого себе, розчинив вікно і на повен голос, пересилюючи стогін неба та лопотіння дощу, гукнув:

— Гей ти, чоловіче! Хто тебе вчив у грозу під вербою ховатися?

— А куди маю дітись? — хмуро відказав той і одвернувся.

— Ну… Ходіть уже до хати, — мовив по хвилі Чорт, не в змозі одірвати погляд від живота молодиці. — Грозу пересидите…

Чоловік поклав на плече клунок з пожитками, молодиця взяла з-під верби баняк, і вони ступили до сінець. Уже були в хаті, коли небо з тріском розірвалося навпіл, і вогняна стріла влучила у вербу. Дідькові гості перехрестилися.

— Не поспішайте хреститись, — холодно скривився Чорт. — Не в церкві.

Раптом баняк вислизнув з жінчиних рук, грюкнув об долівку й покотився до підпіччя. Молодиця вхопилась за поперек, сіла на поріг. Судома перехльоснула її миловидне лице.

— Почалося! — зойкнув чоловічок, підхоплюючи жінку. — Вибачайте нам, пане Дідьку, але почалося! Катерино! Катерино!..

Дістав з мішка сірячок, постелив на лежанку. Уклав молодицю. Відтак розгублено забігав по хаті. Жінка стогнала. «Які ці люди гармидерні!» — Чорт уже жалкував, що змилувався над погорільцями.

— Чого метушишся, чоловічку?

Той настрополохано озирнувся:

— Родити має. А де тепер ту повитуху шукати? Води б зігріти, а як? Усе мокре, така лея…

— На горищі колись солома валялася…

— Хай бог тобі здоров'я дає, пане Дідьку, — проказав чоловічок і метнувся з хати.

— Дасть, — посміхнувся Чорт.

Гість засунув у піч баняк з дощовою водою, поклав у челюсті віхоть соломи. Дістав з кишені кресало, вишневу губку. Бив кресалом по каменю, сипалися іскри, але вогка губка й не думала тліти. «Які безпорадні ці люди», — подумав Чорт і гукнув у сіни:

— Маруха, вогню!

Тієї ж миті віхоть спалахнув. У челюстях печі застрибали червоні виблиски. Жінка стогнала. «Хай як знають. — Дідько згорнувся у своєму кутку калачиком і прикинувся, що засинає. — Хай як знають. Що мені до них?»

Не знати, скільки часу спливло. Можливо, чорт справді задрімав. Неждано крізь безбарвність затишку пробилося нове відчуття: воно тривожило, баламутило душу, ніби хтось залишив відчиненими і хатні, і сінешні двері. Вітряні веретениці снували по підлозі, сягали кутка й шпигали Дідькове тіло. Відтак веретениць зарясніло, і об'явився біль. Перше тільки дразливий, потім уже глибший, різкіший, буцімто з Дідька плели вірьовки. Чорт кліпнув віями — було вже темно, під піччю цвірчали ніким не вгамовані цвіркуни; раптом нечуваний досі Дідьком зойк заглушив усі нічні звуки. Навіть грішники на самому дні пекла так не репетували. Од того зойку Дідька зсудомило. І знову веретена впились в тіло, вивертаючи нутрощі. Чорт, дряпаючи нігтями глину, покотився по долівці.