Читать «Пришестя» онлайн - страница 9

Окрім зрубу, забрали клуню і хліви. Навіть ворота, і ті зняли, відтягли на Загальний двір. Од воріт залишилися дві ушули і дощатий дашок між них. Вони пережили війну, як не сутужно було з паливом. Мати казала, коли сестри пропонували викопати ушули і попиляти на дрова: «Невже ви хочете, щоб наш батько, ідучи з фронту, не узнав свого кубла та й пішов далєй?.. «Ми з дітьми ховалися під тим дашком від дощу, коли вже пізно було бігти на ґанок хати, що теж мав дощаний верх, напнутий на різьблені дерев'яні колони. З хати забрали усе, що можна було винести, ряденце — і те стягай з черені. Залишалась одна-єдина подушка, на ній спали сестри. Вранці прийшов Сиса з комісією, став коліньми на лежанку, смикнув подушку. Голівки сестер стукнулися об черінь. Той стукіт, хоч я чув лише розповіді про нього, досі стукає в моє серце, як попіл у серце фламандського героя з популярної колись книги. Моє одне з найперших, серйозних оповідань «Колесо» — відлуння того болю. Сиса, на пам'яті моїй, ходив у широчезному ворсистому галіфе, підшитому у матні і на сідниці шкірою. Понурий, злий, він усе життя протинявся в колгоспних підначальничках, а здох під тином, у вуличній ковдобині, захлинувшись багном, — п'янющий, повз серед ночі додому, але не доповз. «Осе вже наєвся і напився…» — казав мій батько. Батько був гордий, почувався в селі вільним митцем, майстром-колісником, чим більше його давили, тим впертіше опирався колгоспові. Один час працював у Чернігові теслею в обласному театрі, що, здається, і порятувало його від заслання в краї далекі й холодні. Усе життя згадував і дивувався, наче дитина, як у театрі із полотна, дерев'яного кола і лампи майстрували сонце, що сяяло зі сцени, ніби справжнє. Потім його знайшли і там, повернули в село. Закони були жорстокі, а колгосп потребував колісника. У голодівку тридцять третього сестри мої ліпили із землі «ладочки» і їли їх. Ті «ладочки» — теж печія біля пам'ятливого серця мого. Обоє померли порівняно молодими. «Хто винен?» — одвічне, риторичне запитання, на яке ніхто ніколи не дасть достовірної відповіді. Винуватити у всьому отаких, як Сиса, смішно і наївно, вони теж — жертви ідеології, яку нав'язали суспільству, і власної, природної жорстокості. Винуватити далеких, як боги, вождів? Але що змогли б зробити вожді без отаких, як Сиса? Власне, і вожді — породження Сис, жорстокості, заздрості і загребущості, які десятиліттями, а може, і століттями, акумулювались у суспільстві. Батько у всьому винуватив Бога, твердячи, що пастух череди відповідає за кожну корівку, за кожну вівцю в отарі, якщо вже він узявся пасти. У хвилини відчаю він вимахував перед іконами на покуті кулаком і докірливо запитував: «А Ти куди дивишся?!» Глибоко віруюча мати у такі хвилини сварила батька. Втім, по той бік смерті батько, здається, примирився з Богом. Він лежав у труні з таким просвітленим, умиротвореним обличчям, що навіть я, у ті роки, сімдесяті, принциповий, інтелектуалізований невірко, зрозумів: батькові за порогом смерті відкрилося щось таке, що нам, живим, не дано знати. Але вже й перед смертю батько просив хоронити його не з оркестром, як тоді увійшло у моду, навіть у селі, а з попом, і обов'язково занести до церкви. Хоч попів за життя недолюблював і насміхався з них. Шанував лише старенького панотця, який служив у Петрушині ще до революції, а потім, коли церкву революційне перетворили на колгоспний зерносклад, доживав у селі віку і частенько у нас гостював. Цей старий панотець, за свідченням батька, щось знав. Якось він зайшов до двору, а пес наш був відв'язаний і кинувся на нього. Панотець скрутив йому три дулі, пес скулився і втік у будку. Це вразило батька.