Читать «Фірман султана» онлайн - страница 4
Володимир Кирилович Малик
— Він не знає, де я подівся. А я не можу подати йому звістки про себе. Як паша догадується, в моєму становищі це нелегко зробити. До того ж мій батько, хай береже його аллах, живе в Ляхистані, в місті Кам'янці, під мурами якого наш звитяжний хондкар уславив себе невиданою вікторією над невірними.
Звенигора хотів зацікавити пашу можливістю одержати за купецького сина викуп, але з одною метою — забезпечити собі його заступництво перед Абдурахманом, який палає бажанням засікти невільника. Звичайно, рано чи пізно цей обман викриється, і тоді паша, чого доброго, сам накаже катувати обманщика або й стратити. Але далеке майбутнє мало турбувало козака. Головне — уникнути небезпеки зараз. А що буде через рік чи два, Звенигора не хотів і думати.
— Ну, ось що, ага Кучук, — сказав паша, — ми пливемо в Килію, і там я постараюся знайти людину, яка подасть про тебе звістку твоєму батькові. Хай старий готує гроші. Однак до того часу, поки я напевне не дізнаюся, що за тебе дадуть, ти сидітимеш біля весла і гребтимеш нарівні з усіма. Якщо ж проявлятимеш непокірність, Абдурахман швидко протверезить тебе. Ти чуєш, Абдурахмане?
— Чую, ваша милість, — зігнувся в дугу наглядач і спідлоба зловтішно глипнув на невільника.
— А тепер за роботу, негідні свині! — раптом закричав паша. — Якщо хочете одержати свою миску чорби за роботу!.. Абдурахмане, невже твій гарапник став такий легкий, що не може примусити цих тварюк ворушитися як слід?
Абдурахман ніби чекав такого наказу. З високо піднятим гарапником він кинувся до веслярів. Удар! Ще удар!
— За весла, прокляті гяури! За весла!
Невільники поспішно почали гребти. Кожен намагався ухилитися від дошкульного удару. Однак Абдурахман не проминув жодного — всіх почастував, окрім Звенигори, котрого боявся поки що чіпати, не знаючи, як подивиться на це паша.
2
Дні були тяжкі, а ночі ще тяжчі. Короткий час відпочинку, коли каторга лягала в дрейф або йшла під вітрилом, якщо дув попутний вітер, невільники проводили тут же, на широких лавах. Стомлені нелюдською працею, голодні, вони довго не могли заснути, — стогнали, молилися чи проклинали нишком свою долю.
Звенигору вночі мучили кошмари, обсідали чорні думи. Кілька ночей підряд йому снився Гамід. Страшний, брезклий, з перекошеним від люті обличчям, з виряченими очима, він тримав у руці розпечений до білого залізний прут і цілився ним козакові прямо в очі… Прив'язаний вірьовкою до дерева, Звенигора не міг ні втекти, ні відвернутися. Гострий прут, з якого віялом бризкали голубі іскри, все ближче, ближче підсувався до нього. Вже пашить з нього жаром — ось-ось він увіп'ється в око, і настане вічна пітьма!
Козакові чоло рясно всіялося потом. Він хоче скрикнути — і не може. Всі м'язи напружилися, вірьовки врізалися в тіло… І в останню мить, коли залізо, здається, от-от штрикне в око, він прокидається.
Навколо темрява. Задуха. Чути глухе шемрання хвиль за бортом та хропіння і стогін невільників. Звенигора полегшено зітхає, витирає рукавом чоло і вдивляється в низьку дощану стелю. Лежить довго з розплющеними очима, силкується заснути знову, але не може. В голові роєм в'ються думки і спогади. Він згадує матір, сестричку Стеху, дідуся, які, напевно, вже втратили надію побачити його живого, згадує Златку… Та чиє б обличчя він не уявив, які б картини минулого не спливали перед ним, він не міг довго милуватися ними, бо зразу ж виникала надокучлива пекуча думка: як визволитися? Невже йому судилося провести останні роки життя на каторзі? Невже не трапиться щасливої нагоди втекти?