Читать «Всемогутні дурні» онлайн

Олесь Бердник

Всемогутні дурні

(феєричний кіногротеск)

Якби свині крила,

То вона все небо б зрила…

Народне прислів'я

Навіть наснитися не могло трьом героям цієї розповіді того, що з ними сталося в цей звичайнісінький день. І з ким сталося? Хоч би з ким путнім!

Хто ж винуватці трагікосмічних, хоч трохи й комічних, подій, які спонукали нас взятися за перо?

Іван Хропло, як його дражнили хлопці за надмірну любов до спання; Петро Абсолютно (сільський законодавець «стилю» та всіляких модних мелодій і танців; найулюбленішим словом його було «абсолютно», за що він і отримав таке химерне прізвисько); Варка Гаврилюк — по-вуличному Нікселунікгороду.

Того ранку Іван солодко спав у ліжку, не підозрюючи, який сюрприз йому підготувала примхлива доля. Спав, мов окаянний, хоч уже — за вікном, у розквітлому буйними білими суцвіттями саду, тьохкав не вгаваючи закоханий соловейко, а полем, поміж пшеницями та житами, йшли з сапами дівчата — видублені палаючими вітрами, ви-цілувані жагучим літнім сонцем, з зоряними краплями ув очах, позиченими ще від пісенних ночей; спав, мов пень, хоч нивами, довжелезними гонами повзли трактори-роботяги, а юні школярі обкопували та поливали дерева в садах, обчищаючи гусінь та обрізуючи сухі гіллячки…

Всього того не бачив Іван Хропло, не чув, пресолодко висвистуючи носом. Перевертався з боку на бік, позіхав. Розплющивши па мить очі, знову заплющив їх.

Іванова мати — сухорлява, як рогачилно, метка та роботяща — поралася біля печі, поглядаючи на сина, скрушно похитувала головою. В челюстях печі палахкотів слабенький вогонь, за ним на черені визрівали пухкі рожеві паляниці. Мати не витримала, кинулася до сина, стусонула його.

— Доки ти, гаспиде, хроптимеш? Вже сонечко бозна-де! Вставай, дривотне дубова!

Іван показав з-під ковдри розпухлу пику, закудлану руду голову. Сині заспані очі наївно-розгублено заморгали.

— Що — снідання готове?

Мати розвела руками, сплеснула долонями.

— І в кого ти таке вилупилося?

— Яблуко од яблуні,— промимрив Іван.

— Ах ти, кнур недорізаний, — спалахнула мати, хапаючись за чаплію. — Та в нашому роду лежня не було! Не встиг баньки пролупати — вже давай йому жерти! А заробив ти на снідання? Заробив — га?

— Вже й їсти жалько, — похмуро бевкнув син, неохоче сповзаючи з постелі.

Здоровий, гладкий — він у трусах та майці зупинився біля вікна, потягнувся. Спідлоба глянув надвір, на сонце.

— Ти глянь? Сонце вже височенько… Можна купатися…

Мати кинула чаплію в куток, посварилася:

— Їсти, лежати, купатися! Більше нічого? Що ти собі думаєш?

Хлопець почухмарився, жалібно глянув на неї.

— І охота тобі, мамо, лаятися? Енергію витрачати?

Вона стала біля печі, підперши рукою щоку, почала примовляти:

— Іване, Іване! До чого ти докотишся? Закінчив десятилітку, а тепер, як бовдур, пролежуєш боки? Що з тебе вийде? Що робитимеш, дурню?

— Хіба обов’язково працювати? — знизав плечима Іван. — Або вчитися? Он собака ж не працює, а ти його годуєш?

— Собака гавкає,— гнівно одмовила мати, — він заробляє собі на харч, а ти…

— Можу й я гавкати, коли тобі так хочеться, — зітхнув син. — А працювати або вчитися далі — це неоригінально!