Читать «Сестри Річинські. (Книга перша)» онлайн

Ірина Вільде

СЕСТРИ РІЧИНСЬКІ

ДЖЕРЕЛА МОГУТНЬОГО ТАЛАНТУ

Ірина Вільде (Дарина Дмитрівна Полотнюк) говорила, що письменник мусить скласти два екзамени: один перед сучасниками, другий — перед історією.

Перший свій екзамен Ірина Вільде склала. Півстоліття промайнуло в неї у невсипущій праці, пошуках, розчаруваннях, злетах, сумнівах і перемогах. За цей час вона створила томи творчого звіту, а не менше томів списали знавці й дослідники красного письменства, оцінюючи цей звіт. Нині ж письменниця стоїть уже перед історією. Нам незвично, ми відчуваємо болючу порожнечу на тому місці, яке посідала Ірина Вільде серед живих, а насправді ж порожнечі немає: для нас і наших внуків вона залишила на вічне користування близько двохсот друкованих аркушів, а на них густими рядками лягли — удостоєна Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка славнозвісна епопея «Сестри Річинські», роман «Повнолітні діти», сотні новел, нарисів, публіцистичних статей і мініатюр.

Не вдаючись до літературознавчого аналізу цих добре відомих творів, постараймося збагнути, з яких тайників, з яких глибин били джерела незвичайної працьовитості письменниці, досконалого знання своїх героїв, громадянської принциповості, чесності й того рідкісного дару бути літературною наставницею, матір'ю, порадником і метром для молодших письменників, яким нині тридцять і шістдесят, у чому таємниця виняткової популярності її творів серед найширших кіл читачів.

На одному із засідань правління Львівської організації СПУ тодішній голова правління Ірина Вільде подала пропозицію: нумо, друзі, поїдемо бригадою у рідні села письменників і по тому, як прийматимуть односельчани свого земляка, «судитимемо про нього самого. Та ось перед сімдесятиріччям письменниці мені доручили бути ведучим у телефільмі про неї, і я разом з працівниками Львівського телебачення і, розуміється, з Іриною Вільде поїхав до її рідного села Веренчанки на Буковині, описаного в автобіографічному романі «Повнолітні діти».

Перше, що впало нам у вічі, — це безпосередній, невимушений контакт письменниці з людьми. Офіційна зустріч у сільському клубі перемінилася в задушевну розмову Ірини Вільде з ровесниками, в знайомство з молоддю (а чий ти, парубче, ага, Миколи Калфи; а ви, молодичко, донька Марії Шельми, — уточнювала родовід нових знайомих сільськими прозвиськами) — сцена зникла, сцени й не потрібно було, в залі утворилося коло, в якому Ірина Вільде почувалася, як дома. Нас приємно вражала рівність у розмові з партнером — дитина то чи поважна літня людина, — тонка делікатність і, головне, увага й любов до співрозмовника, з якого, можливо, письменниця брала матеріал, або ж скоріше — зіставляла з ним колись уявленого героя, перевіряючи тепер його життєвою моделлю.

І думалося: звідки це вміння долати такі серйозні — часові, просторові, вікові бар'єри? Звідки це вміння спілкування навіть із зовсім не знайомими людьми? Без цього хисту не можливе було б створення таких персонажів «Сестер Річинських», як Мариня, Йосип Завадка, Марічка Мартинчукова і десятки інших виписаних з матерньою любов'ю героїв!