Читать «Хто ти?» онлайн - страница 63

Викупавшись, Микола пішов понад берегом. Ще здалека побачив огник біля землянки діда Василя. Над лозами курився димок, чимсь смачно пахло. Біля вогню темніли дві постаті. Чувся гомін.

Микола виступив з пітьми. Одна з постатей метко схопилася, з радісним вигуком кинулася до нього.

Оленка! Вона взяла Миколу за руку, потягла до вогню.

— А ми з дідусем картоплю печемо, — гордо заявила вона. — А завтра юшку зваримо! Сідай до гурту. Він таке цікаве розповідає. Про подорож навколо світу! А ти не чув! О!..

Микола привітався з дідом, сів на пісок. Дід Василь запитливо зиркнув на нього з-під навислих брів, насмішкувато запитав:

— Щось не так?

Микола мовчки кивнув. Оленка злякано заморгала віями, жалібно мовила:

— А що? Тебе обидили? Миколо! Чого ж мовчиш?

— Все ясно, — махнув рукою дід. — Мабуть, почав з трибуни — в переносному розумінні, звичайно: «Ми та я, прийшли до вас! У нас завдання! У нас проблеми! Ви повинні!» Чи не так, Миколо?

— Угу, — присоромлено схилив голову Микола.

— Ото ж бо й є. Ану розкажи все, як було…

Хлопець ображено засопів, але все-таки розповів. Дід помовчав, підкинув у вогонь хмизу, розворушив його, і коли полум’я осяяло обличчя Миколи мінливим промінням, строго сказав:

— З дурниць почав. Бо думав, що виконуєш ве-е-елике завдання! Всесвітню місію! Що людство без тебе пропаде! Не міг робити діло просто, спокійно… так, як, наприклад, дихаєш…

Микола вражено глянув на діда. Велична простота цієї думки блискавично ввійшла до його свідомості. Він схопив мозолясту, покорчену від роботи старечу долоню, вдячно потряс її.

— Ой діду, спасибі вам! Я був просто дурень безмозкий! Ой і розумний же ви!

Дід Василь з досадою махнув рукою, одвернувся. Незадоволено буркнув:

— Який там розумний. Не розкидайся такими словами. Світ розумний, а не я. В кожному таїться знання — від найменшого до геніального… Тільки дехто тримає його під сміттям… Живи, думай, а головне, працюй… і не як-небудь, а на повну силу… і не ради возвеличення себе, а ради інших людей… і ти зрозумієш всю мудрість світу..»

— Дідусю, — тихенько озвалася Оленка, дивлячись захопленими очима в зоряне небо, — мені здається, я починаю розуміти…

— Що, дитя моє?..

— Велику суть колективізму… братства… творити ради інших, ради друзів своїх… і тоді…

— Тоді, — підхопив дід, вигрібаючи спечені чорні картоплини з жару, — всі душі будуть відкриті для інших, всяка діяльність буде не для себе, а для всіх, зникне егоїзм, і людство стане як єдиний торжествуючий дух… побудує царство свободи…

— Це вже щось містичне, діду, — несміливо озвався Микола.

— Дурниці! Яка там містика! Зрозумій, що людина буде розвиватися без кінця. Боги всіх народів будуть блідими тінями проти майбутньої прекрасної людини… Що? Зрозумів тепер? І ти, доню? От і добре… А тепер хапайте картоплю, доки гаряча, лупіть її. Ось сіль… Нема нічого кращого з їжі від печеної бульби. Хто не розуміє цього, тому ніяка філософія не поможе. Хіба не так, голуб’ята мої?..