Читать «Хто ти?» онлайн - страница 5

Він почав розповідати. Простими словами. Про звичайні речі, про звичайних людей. А моя уява вже бурхливо сприймала ті слова, жила болями, радостями і стражданнями невідомих людей, вимітала з глибин, з тайників власної душі свої страждання, свої муки і неосяжний, як мені здавалося ще недавно, біль серця…

Мелодія перша

ДО ЯСНИХ ОБРІЇВ

БДЖОЛА НА КАМЕНІ

Вона лежала в маленькій заглибині на кам’яному стовпі загорожі — коричнево-золотиста, непорушна бджола. З лівобережжя віяв холодний весняний вітер, ворушив прозорі крильця, ніби хотів вихопити нещасну комаху з її останнього притулку і кинути під ноги перехожим.

До бджоли простяглася тонка дівоча рука, ніжні пальці взяли її, поклали на долоню. Піднялися густі вії, в синіх очах з’явився сум. Дівчина дивилася на свого супутника — юного хлопця з, русявим непокірним чубом і ясним дитячим поглядом. Чи не сміється він? Ні, на обличчі хлопця співчуття і розуміння.

— Мертва, — печально прошепотіла вона. — Який жаль…

— А може, й ні, — заперечив юнак. Він схилився над долонею дівчини, торкнувся пальцем комахи. Задумано повторив: — Може, й не мертва…

— Знаєте що, — жваво озвалася вона, — давайте загадаємо…

— На що?

— На бджолу. Якщо оживе, тоді загадане здійсниться…

Хлопець поглянув у очі дівчини, чомусь густо почервонів, хитнув головою:

— Я згоден. Загадаємо…

Дівчина піднесла долоні до вуст, почала дихати на бджолу. Хлопець з-за плеча дівчини дивився на непорушну коричневу грудочку. Дивився, закусивши вуста, нахмуривши чоло, ніби чекав, що від подиху цієї дівчини станеться чудо.

Минали хвилини. Дівчина невтомно зігрівала теплим подихом бджолу. Серце билося болючими, сильними ударами, ніби хотіло передати маленькій комасі частинку своєї снаги. Мовчав хлопець, намагався не дихати, мов боявся, що станеться лихо. Якщо бджола не оживе, не полетить… тоді все… загадане не справдиться, воно вмре, як і оця ніжна, чудесна комаха…

І ось… вона заворушилася. Звелася на лапки. Підняла крильця. Поповзла по долоні.

— Ожила, — ще не вірячи своїм очам, шепнула дівчина. — Погляньте, Миколо… Ожила…

Комаха затріпотіла крильцями, знялася і полетіла. Вона майнула золотою цяткою в промені сонця і зникла між каштанами, в білих суцвіттях. Дві пари очей — сині і сірі — провели її, потім несміло зустрілися. Руки хлопця і дівчини зійшлися на кам’яному стовпі, торкнулися кінчиками пальців.

Юнак схвильовано зітхнув, опустив погляд униз.

— А що ви… загадали?

Вона несміливо і трошки лукаво зиркнула на нього.

— А ви? Що загадали?

— Я… про вас…

— І я… про вас…

— А що саме?.. — Скажіть ви…

— Я скажу… я задумав, чи не розлучимось ми… чи будемо завжди друзями…

— І я… те саме…

Вії піднялися і знову опустилися.

Ой мабуть, не зовсім так задумали хлопець і дівчина!

Хлопець несміливо торкнувся пальцем руки дівчини, прошепотів:

— Знаєте що… давайте поклянемось!

— Поклянемось?

— Еге. На вічну дружбу. Клятвою крові.

— Як це клятвою крові? — схвильовано запитала дівчина.