Читать «Хто ти?» онлайн - страница 47

— Я вірю, хане, в свою долю! Мені сяє зірка надії!

— Ха-ха-ха! Він вірить! Ви чуєте? Так я доведу тобі, в чому істина! Ось тут, піді мною — яма. Тебе вкинуть туди. Десять днів тобі не дадуть їсти. За цей час ти зречешся своєї думки, ти згодишся, що істина — в силі. Що? Ти хитаєш головою? Побачимо! А якщо й витерпиш — ніколи більше не побачиш світла сонця, не те що храму Безсмертя, і хай на небі сяє хоч тисяча зірок надії! Гей, слуги! Чули мій наказ?

Доброслава схопили, одібрали меч. Під ногами Іт-туна відкрилася темна яма. Сильна рука штовхнула вояка в спину, і він стрімголов полетів униз — в морок, цвіль і сморід.

Ей, друже, куди ти потрапив? Що подієш тепер? Де кінь твій могутній, де вірний В’юн, де меч батьківський? Руки ворога одібрали все, одрізали стежки до осяйної мети. Чи вистачить снаги в тебе, щоб витерпіти наругу, чи знайдеться мужність і віра, щоб ждати?..

Минуло три дні. Три дні неймовірних мук і страждань. Сильне тіло Доброслава вимагало їжі, води, але хан дотримав свого слова. Ні крихти не кинули слуги в яму, не подали ні краплі води.

Вояку було видно крізь грати вгорі, як хан Іт-тун приймав гостей, послів з інших племен. Інколи він розповідав гостям про Доброслава, про його пошуки істини, і тоді дикий регіт лунав у залі, регіт торжествуючої сили.

На четверту ніч у древлянина почала паморочитись голова. Він збагнув, що загине. Хіба можна чекати милості від такого звіра? Попросити? Згодитися з ним, стати рабом, а потім шукати нагоду для втечі?

Ні! Ніколи, нізащо! Хто впаде перед насильником перший раз, той падатиме й далі, без кінця!

Боляче затіпалося серце, на очі насунувся тягар. Доброслав згадав перед смертю рідний край, широкого Славуту, ясні очі Троянки — бідолашної дружини, маленького сина. Він думкою прощався з ними, посилав своє благословення, свою безмірну любов. Припадав вояк щокою до цвілих стін ями, шепотів палкі слова до рідного краю…

Раптом згори почулося якесь шкрябання, тихий голос. Доброслав стрепенувся, звів очі вгору… На тлі ґрат неясно вимальовувалась маленька постать.

— Хто ти? — хрипко запитав древлянин.

— Тихо, — прошепотів голос. — Я донька хана Іт-туна. Не гнівайся на мене, древлянине. Я слухала твою розповідь про істину. Мій батько неправду говорив… серце моє підказує так! Ти хоробрий і добрий…

— Скільки років тобі, люба дівчинко?

— Дванадцять. Та я вже велика. Я мрію про ясні і чудові краї. Ти схвилював мене, древлянине. Чим допомогти тобі?

— Не знаю, — гірко сказав вояк. — Ти накличеш гнів батька.

— Не турбуйся про те. Ось, візьми… Тут м’ясо, вода… Лови!

— Хай щастя всюди супроводить тебе, ластівко степова…

— Мене звати Сойфулі. Я б щодня передавала тобі їжу, та боюсь — побачать…

Донька хана зникла. Доброслав миттю знищив кусень м’яса, пожадливо випив половину бурдюка води. До тіла поверталась міць, пояснішає розум. Радісні думки, надії завирували в свідомості.

Хай боги благословлять тебе, добре створіння! Серце твоє чисте, не заплямоване жорстокістю і злочином.