Читать «Хто ти?» онлайн - страница 38

«Не треба бути ідеалістом, Василю Івановичу… Життя не марево на обрії, а реальна жорстока річ. Його закони невмолимі. В людини нема такого органа, який би так сприймав добро, як очі сприймають світло або колір. Спочатку треба виховати, створити такий орган, а тоді — вимагати лише добрих діл. Ми боролися не за царство свободи одразу, а за право йти по шляху до нього. А це — ой який довгий процес…»

Знав, що слідчий говорить правду… Знав і не хотів миритися з цим. А країну захопила хвиля творіння, в громі новобудов часто не можна було почути ліричний голос душі. Він здавався писком інтелігента, що не знайшов сам себе. Користуючись тим, підступні або й просто дурні, нікчемні люди нишком робили своє. На старі виразки, традиції, закони часто натягали нові назви, чудесні ідеї, профанували їх в очах чесних людей. І це було найжахливішим…

Душа Василя не витримала страшного удару. Він став замкнутим, відійшов убік, з широкого шляху в закуток зневіри. Люди не підтримали його в тяжкий час, навіть відсахнулися. Це призвело до втрати віри в чисте серце. Так минали роки. Дід Василь став відлюдкуватим, мовчазним. Лише інколи, на зборах чи під час лекції, проривало його. І тоді він жовчно сперечався з лекторами, висміюючи їхні банальні гасла, накликаючи на себе немилість.

Востаннє це трапилося кілька місяців тому.

Після лекції про мораль, етику та про стирання грані між селом і містом, прочитаної не дуже грамотним районним лектором, дід Василь не витримав, зчепився з ура-проповідником, доводячи йому, що ще ніякої ліквідації грані нема.

Сам по собі невинний факт суперечки в клубі перетворився майже у виступ проти влади, в «контрреволюційну пропаганду».

Знову був арешт. Допити, болісні і насторожені розмови з людиною в формі. Психіатрична лікарня… а потім воля… Воля! Вона залишилася невловним сфінксом, вічною загадкою. В душі старого рибалки щось надломилося. Він зовсім ввійшов у себе, мов равлик, сторонився людей. І люди сторонились його. Гірко потішався сам над собою. Став ніби забута щирість. Таїться в душі, а з’явитися на світ, відкритися перед людьми — соромиться. Будуть сміятися… А чому, чому до сих пір так часто сміються над щирістю… Незрозуміло… Неймовірно…

На березі почулися тихі голоси. Дід Василь прислухався. До нього долинула розмова закоханих. Дід зрозумів лише окремі слова, та зате серцем сприймав їхній настрій, що так вливався в загальний настрій весни. Він відчув, як біля серця зашкребло щось теплою лапкою. Чогось стало жаль, за чимсь гірко…

Біля в’язів заколихалися тіні. Перетворилися в одну. Дід Василь бачив, як у сяйві місяця Микола ніс дружину на руках, як зник з нею в лозах. Поглянув рибалка на зірки, на тумани, які покривали серпанком широкі води, задоволено похитав головою.

«Все йде як слід. Життя продовжується. Нові душі відкривають світи, шукають шляху. Вони не знатимуть манівців, як ми, — вони відкриють істину. А мені… чи мені ще доведеться послужити людям… Душа спить… Не хочеться вставати… Тягар важкий. Треба грози, щоб підняти його… Чи буде вона для мене?..»