Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 83

Наука була вельми здивована. Вражена. Досі ще йдуть дискусії: чи можливе таке? Але ж можливе. Бо є. І коли визрів проект — заснувати на Титані Нову Землю — почалися суперечки: що переносити туди? Які живі форми пересаджувати, що акліматизувати?

З освітленням було простіше — всі рослини на Титані, всі живі утвори, скелі, навіть води світилися, флуоресціювали. Тому на планеті ніколи не було ночі — лише легка пульсація освітлення, що залежала від сходу над поверхнею нового світу далекого диска сонця.

Складніше було питання з вирішенням долі нових наземних рослин і тварин. Що і кого брати чи не брати із Землі? Більшість космонавтів та вчених вважали — необхідно переселяти лише творчі форми, трудящі, так би мовити. І жодного паразита. Дехто засперечався. Доводив, що паразити необхідні. Що вони стимулюють здоров’я і ріст творчих форм. Що для поступу необхідні протиставлення різних начал. Що злаки і фруктові дерева, квіткові та хвойні рослини, переселені на Титан, зачахнуть і знидіють, не маючи ворогів, або ж небачено розмножаться, заполонять усю планету.

Бач, Мамо, як далеко зайшла наука, що вже й зло вважає необхідним чинником світобудови. Дехто з космонавтів хотів би узяти з собою котів, собак, морських свинок, білок, папуг. Звісно, котам необхідне м’ясо, мишам — зерно, білкам — горіхи… Ниточка взаємозв’язку потягнеться до безконечності, і ми відтворимо точну копію нашої Землі в новому світі. А навіщо? Невже не можна обійтися без самопоїдання природи? Після сварок і дискусій все-таки було вирішено здійснити гігантський соціально-космічний експеримент — створити еволюцію нового типу, де всі тварини і рослини на чолі з розумною істотою — людиною — будуть збратані, об’єднані, як клітини в спільному організмі.

А мені ця думка була рідна й близька вже давно. І її заронила в моє серце ти, Мамо. А ти прийняла її від матері своєї, від бабусі, а ті — з сивої давнини.

Пісні наші, казки наші, думи народні ніде не проповідують ворожнечі й розбрату. Всі події в казках закінчуються миром і веселощами. Народу-творцеві найлюбіше було — скінчити герці військові, змагання між людьми та вийти в поле неозоре, вдихнути повітря солодкого, пахучого, засіяти лан вільний зерном золотим. А скінчивши працю радісну, зібратися до гурту дружного на бесіду щиру. Тому й дивно мені чути суперечки отакі, бо життя в будь-якому світі цілком може обійтися без мук і страждань, ворожнечі та визиску.

Ще й досі мені йдуть листи з усіх усюд — від малих школярів і дорослих людей, від учених і хліборобів. Усі вітають мене за космічний політ, славлять, як світового героя, як одного з Колумбів Космосу. А мені ніяково, незручно. Я ніби вкрав чужу славу. І найбільше та слава належить тобі, Матусю. Хіба не так? Хіба я неправду кажу?

Може, сотні разів уже я був би в могилі, якби не ти. Може, лише твоєю самовідданістю та любов’ю я вирятовувався од вірної загибелі. Згадай…