Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 7

А Вася з Ніною піймали піонервожатого біля купального басейну. Той здивовано глянув на них, наморщив біляві брови.

— Чого вам? Мало догани?

— Та ні, Колю! Ми з іншою справою. Дуже важливою!

— Викладайте!

— Є ідея, — сказав Вася.

— Надзвичайна, — додала Ніна.

— У мене самого вагон надзвичайних ідей, — зітхнув Коля, жалібно закотивши очі під лоба.

— Такої тобі до смерті не придумати, — запевнив Вася.

— Ну, викладай твою ідею!

— Вона не моя…

— Все одно — я слухаю.

— Колю, — перебила нетерпляче Ніна, — треба організувати спілку…

— Спілку лицарів краси, — додав Вася, широко розплющивши великі чорні очі. — О!

— Яку спілку? — підняв руки Коля. — Якої краси?

— Спочатку в нас у таборі, — сказав Вася. — А потім — по всьому Союзу. Класно?

— Точніше! — гаркнув Коля. — Я, крім захоплених слів, нічого не збагну! Звідки це у вас? Хто навіяв такі химерні ідеї?

Вася, хвилюючись, розповів про зустріч з Іваном Стотисячним. Про дивну бесіду. Про сердечні слова дзвонаря.

Коля мовчки вислухав Васю, хмикнув, насмішкувато глянув на рожеве личко Ніни, почухмарив потилицю.

— Знаєте що? — рішуче сказав він. — Щоб я більше не чув таких утопій! Чоловік вам сказав добре слово, а ви одразу лізете на всесвітню арену! Ех ви, герої! Лицарства захотіли! Ви спочатку будьте добрими піонерами, а потім комсомольцями. Що сказано в піонерському вітанні? «Завжди готовий!» До чого? До праці, до боротьби, до навчання! Працювати як треба? На «відмінно», ударно, отже, — красиво! І вчитися так само треба, і боротися, коли доведеться, з ворогами!.. Отже, не дозволяю! Ніяких спілок. Ад’ю! Я пішов купатися. Викиньте з голови всякі ідеї, ще ви за вчорашнє не розквиталися…

Коля зник в купальні. Вася та Ніна лишилися ні в сих ні в тих.

— Бач, Васю, нічого не буде… — сумно мовила Ніна.

Вася закусив губу, вперто тріпнув чубом. В чорних очах загорівся вогник.

— Все ’дно буде така спілка. Не тепер, то в майбутньому. І не в значку справа. Можна носити значок лицаря, а тихенько робити гидоту. О! А треба, щоб людина була прекрасною і на людях, і на самоті.

— Знаю, Васю. То що ж подієш?

— А ми, знаєш, що зробимо?

— А що?

— Ми укладемо спілку з тобою.

Як зі мною?

— Спершу вдвох. Спілку лицарів краси…

— А Гриць?

— Він не захоче. Йому аби значок, та щоб у президії сидіти. Та щоб промови казати. А так він не захоче.

— А як ми вдвох… що зможемо?

— Навіть один зможе, Нінко, — впевнено заявив Вася. — Ти будеш захищати красу. Я. А там хтось побачить, потягнеться за нами. Людей же гарних багато. І піде так, від людини до людини. Без значка… Збагнула?

— Знаєш, — розгублено сказала Ніна, — це все ’дно, що навмання серед ночі людей шукати. Ми ще діти, люди скажуть, що збожеволіли.

— А згадай Івана Стотисячного! — вперто стояв на своєму Вася. — Він один, серед ночі, під грозою дзвонить. І вірить, що розбиває громи!

— Забобон! — зітхнула Ніна.

— Але ж той забобон врятував нас. Може, спілка краси комусь допоможе?