Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 11

У широких коридорах школи гучно співали дзвінки. Починався другий урок. Учні в святкових убраннях мчали до класів, ніби на приступ фортеці. Вася ступив до свого класу. Тепер на дверях замість цифри «7» вже красувалося «8-А». Учні метушилися, ляскали кришками парт. Ніна сиділа на першій біля вікна парті, махала рукою. Вася глянув на неї, серце в нього радісно тьохнуло. Яка вона гарна-гарна сьогодні! Аж страшно дивитися!

— Що з тобою? — здивовано запитала Ніна. — І чому запізнився?

— Упав… Забігав у аптеку…

— Ну да, — не повірила Ніна. — Як це так можна впасти оком?

Староста класу Воловенко Сергій крикнув басом:

— Вася, хто це тебе розцяцькував?

— То він лицарем став, — іронічно примружився Гриць. — Десь на вулиці захищав нещасного алкоголіка! І одержав за геройство «орден»!

Вибухнув регіт. У Васиних грудях заклекотіла лють. Він показав Грицю кулака.

— Яким лицарем? — здивувався Воловенко. — Грицю, розкажи!

— Лицарем краси! — зневажливо кинув Гриць. — «Захищати красу, стояти за правду, помагати нещасним!» — передражнив Васю.

— Зрадник! — крикнув Вася. Він схопив біля дошки мокру ганчірку і жбурнув її. Гриць скрикнув. Ганчірка ляпнула йому просто в обличчя. Клас захоплено заревів.

— Оце так!

— Оце лицар!

— Так його, Васю! Хай не буде ябедою!

На порозі класу з’явився фізик Іван Гнатович. Шум негайно вщух, всі посідали. Лише Гриць стояв за партою і тримав у витягнутій руці ганчірку.

— Хто це зробив? — суворо запитав Іван Гнатович.

— Я, — сказав Вася.

— Навіщо?

— Він зрадник, — похмуро відповів Вася.

— Вийди з класу, — наказав учитель. — Сором тобі, Рибенко. Перший день навчального року — і така ганьба. Це ти в таборі міжнародному навчився?

— Я більше не буду, — понурившись, тихо сказав Вася. — Чесне піонерське.

— Вийди за двері і там гарненько обдумай свій вчинок. Після уроку поговоримо. А ти, Сіробаба, сядь. Передай ганчірку. І витри обличчя.

Вася стояв у коридорі, дивився у вікно. На подвір’ї сусіднього будинку безтурботно гралася дітвора. Щасливі! Для них все навколо ще радісне й безжурне. Справи дорослих здаються химерними й неістотними. А фортеці з піску, мечі з дерева, іграшкові пістолети, уявні машини — цілком реальні й суттєві…

Чому ж у нього так недоладно виходить? Прагне як краще, а виходить на гірше! Може, щось не так? Може, далекий дзвонар Іван Стотисячний лише смішний самітний мрійник, який калатає дзвонами в порожнечі?

3

Вони йшли по вулиці разом, Ніна була розгнівана її ображена. Кидала уривчасті, різкі слова:

— Комедіант нещасний! Мені соромно за тебе! Сміх і ганьба з твого лицарства. Не хочу навіть іти поряд з тобою.

— Ну то йди сама, — сердито кинув Вася. — Іди до Гриця. Він не буде тобі торочити про красу…

Дівчина спалахнула, зміряла хлопця нищівним поглядом темних очей.

— Ах, ти так? Тоді я не хочу знати тебе!