Читать «Козацька помста» онлайн - страница 5

—  До сього не дуже далеко... Та як би воно не було, а вам перед зорею втікати треба...

—  А хіба ж що?

—  Хіба ж я тобі не казав, що як хто з дворні вас вгледить, то не вийти вам звідсіля живими. Наш пан на запорожців, мов пес, лютий. Він боїться бунту, боїться втікачів на Запорожжя. А народ такий прибитий, що на ніщо не спроможеться сам від себе. Досить буде, коли ваш кінь фиркне або зарже, то влетять сюди непрохані гості, вас на кіл, а мене під киї...

—  А у вас коней нема?

—  Нема, ми волами робимо та й їздимо. На коні міг би хто втекти до козаків, тому-то пай і коней заборонив мужикам держати...

—  Тьфу! на його голову. Та нам, батьку, ніяк не можна завтра відіздити. Не на те ми сюди приїхали. Тут де-небудь сховаємося в лісі, а коли доконаємо свого, тоді й поїдемо. Небезпеки ми не боїмось, на те ми й запорожці. У нас ціле життя — одна небезпека. Ми звикли до неї, як до сонця, і на небезпеку не зважаємо... Та коли ми вже, при божій помочи, потрапили до твоєї хати, так розкажи мені, будь ласка, усе до чиста, що з моїм батьком, з мамою було?

—  Довго б воно розказувати, та коли раді слухати, то лягайте спочити, а я розказуватиму, поки заснете...

—  Слухаючи такого не заснеш, — каже Карпо.

Постелили козакам соломи серед хати. Вони полягали та закурили люльки, а старий Верета почав казати:

—   Батько теперішнього пана — пан Овруцький — заснував слободу Красноставці, закликав сюди людей, пообіцявши великі полекші на тридцять літ.

Народові нашому було тоді на світі тісно, хоч тої землі святої стілько, що конем не об'їдеш, птахом не облетиш. З одного боку Татарва шарпає, з другого Ляшня тисне. Не стало старого Хмеля, Ляшня розпаношилася та й Москва витягає свої кігті. Люди не знали, куди дітись. На Україні не було ладу, бо й старшина козацька гризлася між собою. Кожному хотілося відпочити хоч трохи, та зажити спокійним життям. Польські пани брали землі, скілько хотіли, та закладали слободи. Так зробив і старий пан Овруцький. Народу збіглося до його з усіх усюдів. Зорали степ, викорчували трохи ліса, а панові замок поставили над великим ставом, де й пан міг мешкати й народові було де в пригоді захиститися. Околиця плодюча, звіра в лісі досить, риб в ставі й не перелічиш.

Гарний наш став, від того й наше село Красноставцями прозвали.

Під старим паном жилося нам, як у Бога за пазухою. Народ його любив, а тому й не вважав на запоручені нам вигоди, а помагав, коли треба було, з власної охоти.

Пан знав кожного з нас, до хат наших заходив і помагав нам у пригоді. У сьому закутку було нам добре й безпечно, і ми стали багатіти. Вивозимо звідси цілими хурами мед, віск, звірячі шкури, вивозимо скот, вівці та ховаємо червінці.

Та не стало нашого доброго пана. По його смерті засів у замку його син Станіслав Овруцький. Тому буде вісімнадцять років, як приїхав по смерті батька з Варшави. Перед тим ніхто його тут не бачив. Наш пан старий вдівцем жив. Про сина чували ми лиш від челяді, що у Варшаві вчиться.

Приїхав він з цілою чередою гультяїв, таких як сам. Старих слуг повигонив усіх і завів новий порядок, та став по свойому господарити. Нам, слобожанам, наче б світ плахтою закрив.