Читать «Приватне доручення» онлайн - страница 79

Вискочивши на пісок, стрибали на одній нозі, витрушуючи з вух воду, потім присіли на сонячному п'ятачкові—єдиному місці, де сосни не затуляли небо. Друзям було про що розповісти один одному.

Випивши літрову пляшку сухого закарпатського вина і підживившись бутербродами, вони пішли на станцію: Костеві треба було терміново з'їздити у Вишгород.

В готелі на Карпенка чекала записка Лоська: «Я поїхав у Вишгород. Вранці знайди «діда». Він просив. Привіт». Ігор стояв біля вікна. Світити світло ще було рано. Сутінки починали заповзати в кути кімнати. Густі криваві промені вже невидимого сонця, пробиваючись крізь узорчатий заслон далекого гірського лісу, залили холодними барвами шибки і оцинкований дах сусіднього будинку. В кімнаті було душно, Карпенко вийшов. Кілька разів пройшовся довгою, що вела через все село, вулицею, постояв біля газетної вітрини, потім пішов у сквер до репродуктора — послухати останні новини.

Зігріте протягом дня повітря нерухомо висіло над сонними Стопачами, Потемніле небо наче прокололи сріблясті і жовті зірки. Тиша, Пахощі смоли й хвої, що доносилися з сусіднього бору, зараз були особливо густими; пил давно осів, зник запах бензину, бо машини давно стоять в гаражах або мчаться далекими дорогами. Тишу, сповнену спокоєм і умиротвореністю, обірвав лише стукіт дятла.

Ігор гостро відчув цю вечірню сільську благодать, в якій все було в напівтонах; і колір, і звук.

Він розстебнув всі ґудзики сорочки і провів холодною долонею по гарячих мускулистих грудях. Десь стали перегукуватись пташки. Ігор прислухався, наче намагався спіймати зміст їхньої розмови. Він міг впізнавати птахів по голосах, тому що часто слухав їх протягом місяців, коли перебував у лісових засідках. Але зараз цей перегук, що пролунав в синюватих сутінків бору, здивував Карпенка якимось своїм особливим змістом. Ігор відчував природу і на її мальовничість відгукувався гаряче, всією істотою. В хвилини, коли міг відчувати її подих, слухати її мову, в пам'яті завжди виринали картини осіннього лісу, непогожі дні, проведені в засідці посеред дерев, що скрипіли й розгойдувалися під вітром, і смерть друга Володі Любимова, Він умер від малярії, не дозволивши рятувати його, щоб не виявити перед ворогом засідки.

Карпенко, не поспішаючи, підходив до скверу, де хрипів невидимий серед дерев репродуктор.

Стояла легка тиша. Міська людина, Карпенко з трудом звикався з нею: часом вона здавалася йому тишею перед грозою. Можливо — тому, що на душі було неспокійно. Не хотілося навіть курити. Прослухавши останні вісті, він пригадав, що завтра в бабусі день народження, і пішов на пошту. Там також було тихо. Молодий телеграфіст читав книжку з зображенням людини, що стріляла, на обкладинці. Назви її Карпенко не встиг прочитати, але по формату і по оформленню побачив, що вона з серії «Бібліотеки воєнних пригод». Посміхнувся, «От читає хлопець про шпигунів та диверсантів і, мабуть, дивується, — звідкіля, мовляв, в наші дні!.. А розкажи йому, що відбувається в його Стопачах, — не повірить». Ігор взяв бланк, написав текст. «В Каневі буде вранці», пообіцяв телеграфіст. Швидко дав здачу і знову вхнюпився в книжку.