Читать «Приватне доручення» онлайн - страница 116

Коли перші промені сонця розсипалися іскристо на засніжених верхів'ях, Ягвіц все ще йшов. Він дивився на високі гребені гір. Пасмо перевалу гіпнотизувало його.

Вже опівдні опинився на маленькій мальовничій терасі перед ледь скошеною стіною. Так, це те місце, що про нього говорив Чельянц. Прямовисний підйом. Ягвіц намагався пригадати свої туристські підйоми в Швейцарських Альпах. Здається, краще босому. Він скинув черевики І в одних шкарпетках, чіпляючись пальцями рук і ніг за виступи, почав карабкатись по стіні. Весь мокрий, подряпаний, він добрався до невеликого майданчика, де перевів подих. Потім знову почав видиратися вгору. Одного разу нога зірвалася з виступу і він ледве не полетів униз. Після другого перепочинку підйом став більш пологий, лізти стало легше, але Ягвіц відчував величезну втому.

Захід застав його на підступах до фірнових снігів. Далі вже можна було йти в зручних ботинках і користуватися льодорубом, але сили остаточно залишили його.

Ягвіц скинув сумку, виклав все, що в ній було, і ножем розрізав по шву, намагаючись використати її, як ковдру: штурмовий костюм, палатка, спальний мішок лишилися в машині Чельянца. Але килимкова сумка не врятувала ного від холоду.

На світанку, замерзлий і втомлений, він перекусив трохи шоколадом та вином і рушив далі. Ішов, важко спираючись на льодоруб. Дихати було все важче — давалося взнаки розріджене повітря; у скронях гупала кров, а перед очима миготіли темні кола, хоч навколо сліпуче сяяв сніг. Нарешті, він досягнув ущелини, що була присипана снігом. За нею — «Притулок десяти». До перевалу — година ходу! Але перш ніж ступити на твердий фірн, під невинною білизною якого причаїлася безодня, Ягвіц ударив по настові кілька разів льодорубом. На очах сніг став осідати—і раптом з гуркотом посипався вниз. Оголилися руді виступи скелі. Сніговий міст провалився не лише вшир. Коли осіла біла пилюка, Ягвіц, з жахом побачив, що праворуч і ліворуч, наскільки сягав зір, простяглася чорна безодня.

Ягвіц довго блукав вздовж прірви, намагаючись відшукати шлях на той бік.

Повільно йшов він понад безоднею, майже підсвідомо минаючи м'який сніг біля кромки; йому здавалося, що взагалі не існувало ніколи мостів, будинків, вулиць, людей і що вічно була оця безконечна темна смуга безодні та він, що йде білим настом понад нею. Що змушувало його рухатись — не розумів, не дивлячись на те, що усвідомлював цілковиту безнадійність всіх спроб вирватись звідси. Але коли пригадав про пістолет, що лежав за пазухою, — швидко сховав руки до кишень, наче боявся, що вони самі потягнуться до зброї, щоб обірвати це безнадійне блукання.

Прірва, кінця якої він шукав, вивела над урвище. Ягвіц ліг на живіт і подивився униз. Плато, де він був, обривалося прямовисною стіною, що падала донизу на сотні метрів. Далі йти никуди. Спуститися туди — неможливо. В нього більше не лишалося сил, щоб встати і йти на пошуки назад, в інший кінець цієї Проклятої прірви. Ягвіц ліг на спину і заплющив очі.

* * *

— Та-ак. В наших горах такі авантюри не вдаються, — посміхнувся сержант Мірзоян, відриваючись від стереотруби, — Повідом в комендатуру, — кивнув він молоденькому єфрейторові,—що з поста «Притулок десяти» в дванадцятому секторі помітили цього альпініста. Даремно, однак, Кленов з хлопцями два дні сидить на перевалі: цьому «майстрові спорту» туди вже не добратись. Хіба що через наш пост.