Читать «Біс Плоті» онлайн - страница 57

— Все це вашою милістю, — сказав пан Грицько, — освідчую, так само стороною.

Стороною були поважні старі люди Яцько Шабуня і Яцько Семенович…

Дорогою назад на нас звалився несподіваний дощ, і ми заскочили в покинуту будниками, які жили тут, виробляючи поташ, буду. Отож сіли па півзгнилій лаві там, де не текло, і дивилися на стіну води в дверях.

— Коли розглянутися, пане возний, — сказав я, — люди землі нашої дивно колотяться у ворожнечі: один нападає на другого, другий на третього, третій на четвертого. Якесь розсічене коло.

— А може, й не розсічене, — роздумно сказав Михайло Виговський, — бо четвертий нападає на третього, а третій на першого, перший на п’ятого і так без кінця й краю.

— Що ж за прокляття маємо, пане возний? — спитав я.

— Прокляття розбрату, — мовив сердито возний. — Через що й державу свою втратили, і годі її повернути. Ми, юначе, ніби клубок змій, що одна одну тисне і жалить, і настільки сплетені, що й не розпастися.

— Чи ж завжди так буде? — спитав я.

Коли не отямимося й не пізнаємо: в любові пожиточніше жити, ніж у зненависті. Коли повернемо давню пам’ять, тобто отямимося.

— Чи ж буде таке колись?

— Буде, — сказав пан возний, але не зовсім твердо.

— Часом думаю, — мовив я, смутно дивлячись на дощ, — хтось із нащадків прочитає наші записні книги й жахнеться.

— Жахнеться й отямиться, — сказав Михайло Виговський. — На те й надія.

— Тоді б нам з вами, пане возний, і роботи не було б, — засміявся я.

— Знайшли б пожиточнішу, — сказав пан возний спокійно. — Зрештою, людська природа така: колотитися. І так не лише в нашому часі і не лише на нашій землі.

Отаку розмову відбули з паном возним Михайлом Виговським, але не заспокоїла вона мене. Отож решту шляху я їхав загаданий, смутно думаючи, що світ оцей складається з розсічених кіл: моя історія з Юстиною — розсічене коло, бо любить мене, а більше ненавидить; служба моя — розсічене коло, адже повз мене проходить тіняве, що чинять люди, і розглядаємо справи лихочинні, бо справи добрі, в любові творені, в жодні замкові книги не записуються, а хіба що в Божі. Життя ж лиходійців тече в розсіченому колі: жоден із них не вважає себе лихою людиною, вважаючи, що він добрий, а світ лихий. Більше того, буття хоч би цього наймудрішого нашого возного пана Михайла повне усвідомлення: карає він зло і доброчинить, але чи тільки добре коріння має, адже ката, який рубає голови лиходіям, всі стороняться і за нечистого мають. Отак пливуть звідусіль розсічені кола, напливають одне на одне, зціплюються краями, ніби хочуть сплести ланцюга, але відразу ж розпадаються, бо кінці їхні незлютовані, крутяться, як колеса: одне в один бік, а друге — в другий, укладаючи дивний млин чи махину, що меле дні наші, роки, вчинки, доброчестя і злочестя, і спожитий хліб із цього борошна помалу труггь нас: не в усьому і не скрізь маємо волю й розум розрізнити своє лихе й добре, бо наше добре іншому лихим стає і навпаки — ось ще одне розсічене коло. Розучилися розрізняти добре для себе і добре для світу, інакше кажучи, Боже, добре для всіх — і це ще одне розсічене коло. А може, воно так і треба, думав я, похитуючись у сідлі, щоб світ не завмирав, а пробував у вічному й ненастанному обертанні, щоб кров його не застоювалася, а бурунила й бродила, адже кожне вино чи мед перш, ніж устоїться і здобуде смаку, має зашумувати й перешумувати; адже прорість гноєм зітлілого і зігнилого старого зерна живиться. Але все-таки душа моя сум ятилася й мучилася, коли думав про такі речі, хотілося їй світла й погоди, хай тисячу раз вона знає: без бурі й дощу, снігу й морозів, погоди лихої не буде плоду земного і нового літа, днів сонячних, світлих і погоди. І це ще одне розсічене коло, здається, найбільше.