Читать «Біс Плоті» онлайн - страница 35

І звів гордо лице.

Тоді пан підстароста наказав прибути перед уряд панові Григорію Вороні-Корчівському.

Розділ VIII

Усе, що відбулося зі мною в любовній оказії, тяжко пригнітило. Я навіть повірив, що зайшов до Юстини, як сказав дядько Кипріян, не з тієї стежки, що замість сили виказав брутальність, що таки не зумів підійти до дівчини, як належить, — от вона мною збридила. Отже, мушу перестати шаленіти, а стати розважним та мудрим і виказати силу не в навальності своїй, а в повстримності, і спробувати дівчину, яка двічі назвала мене шолудивим псом, із серця вирвати, як лиху колючку, коли їй запраглося стати нареченою Христа, а не звичайного доброго хлопця (а за такого я себе вважав); і хай з того журяться батьки її, в яких вона одиначка, бо не приведе у світ нащадка добра їхнього, а його трохи є. Мені ж журитися дуже таки не випадає, бо дівочого цвіту насіяно на землі не менше, як квітів, а квіти, зрештою, й цвітуть для того, щоб ними звабилась якась бджілка, чи комарик, чи муха, щоб понесла квітка плода, потрібного для наступного літа. Отже, коли мудрий я, мушу цю дівчину забути, хоч як нею уразився, — не вона моя, як виявилося, пара, моя десь ходить, десь із тугою дивиться у вікно, десь сидить, як ошатний павучок, і тче ніжну сітку павутиння, щоб у ньому заплутався якийсь летючий легковажець, котрий тієї павутини шукає сам; через це десь сидить вона біля вікна, печально дивлячись на дорогу, і поспівує теплим, дзеньчистим, як струмок, голосом щось отаке:

Ой взяла ж мене великая туга, Що я не виджу свого милого друга. Пішла б я за нам і сліду не знаю, Що ж я чинити, бідная, маю!..

Отож я твердо вирішив забути Юстину, не думати про неї, їй не навдокучати, а стати мудрим у світі і не шаленіти. І я, йдучи повз Юстинин двір, не завертав до нього, як раніше, голови, хоч до мене з дружнім захопленням рвався її підманений мною пес і палко гавкав, намагаючись нагадати, що ковбасу та й приворотні напої він любить і хотів би того закуштувати ще раз. Йшов я рівний, як дошка, і такий же шарудявий, холодний і плаский. І голова при цьому була без жодної думки, як і є в дошки, і не було на дощатому лиці моїм ані очей, ані рота, ані носа, а тільки щось вигладжене й витесане, як оті загадкові тертички, що їх невідь для чого виготовляв дядько Кипріян, тобто на тертичці не було намальовано жодного образу, та й не було такого, котрий того образа захотів би намалювати. І не мав такий дощатий хлопець серця в грудях, воно заснуло, хоча цілком байдужим до Юстини, незважаючи на свою дощату подобу, я бути не міг; усе в мені ціпеніло й постогнувало, але на те намагався не звертати уваги.

Тим часом сталося так, що в замковий уряд перестали йти скаржники, було їх багато — і раптом десь позникали, а що ми, писарчуки, дістали дозвілля, пан підстароста Іван Станишівський наказав винести його високе різьблене крісло, поставити перед ухіддям до урядового покою, подати кухля меду, а сам сів, узяв у руку кухля й наказав нам виїздити замкових коней, які застоялися. І це було куди цікавіше* аніж гибіти за паперами; ми, керовані паном писарем, осідлали коней і почали носитись учвал замковим подвір ям, а пан підстароста, потягуючи із кухля й цілком не зважаючи на куряву, що ми її збили, погукував вряди-годи, даючи нам настанови. І це було чудово: чудово пахли розгарячілі коні, чудово відчувати себе влитим у кульбаку, і стежити, як слухається твоєї волі кінь, і брати на обличчя гарячий вітер, який різко б’є, і вчувати, як покидає тебе розм’якшіла ніякість, і сталяться м’язи, і мужніє обличчя, і пізнаєш себе за вояка, в грудях якого стукоче палке й хоробре серце.