Читать «Царівна» онлайн - страница 21

— Гм, з Морави? Гм, та чому не подасте їй (він кивнув головою на мене), тій Лореляй, рам'я?

— Які вже в вас дивні вигади, пане професоре! — вмішалась тітка. — Вже цілком перехрестили нашу Наталочку. ха-ха-ха.

— Еге, гм, еге! — воркотів він під носом, підкручуючи свої сивіючі вуса і не зводячи з мене ані на хвилину своїх блискучих малих очей.

Відопхана тітчиним сміхом і тим його поглядом, відвернулась я від цілого товариства і пішла звільна вперед. За кілька хвилин опинився й Орядин біля мене.

— Ій-богу! — говорив, ступаючи скоро поруч мене. — І не надіявся ніколи побачити тут оцеї мумії з Р. Що він тут робить?

— Він у нас. Приїхав на кілька днів до вуйка. А ви знали його теж давніше?

— Чи я знав! Він був моїм професором. Ми ненавиділися — страх! Я його за те, що «пік» за греку, а він мене, як говорив, за мою «зухвалість». Як же він вам подобається? — І при цих своїх послідніх словах розсміявся сам.

— Несимпатичний. Робить враження причаєного; впрочім, не люблю оставатися з ним сама.

Він усміхнувся, поглянувши десь далеко вперед себе.

— Причаєного, кажете. Це було би ще о нім лагідно сказано. Він чоловік без серця, без душі, мстивий, а до того консерватист до смішності. Не знаєте, чи живе ще його жінка?

— Живе. Але він жалівся, що дуже хора і що пробуває вже довший час з дитиною у своїх родичів.

— Бідна! Вона була така гарна й така лагідна. Він коли тільки прийшов зі школи в злім настрої, то все починав з нею сварку. Ми, хлопці, всі о тім знали. Вже замучив її, мабуть, зовсім; їй і так не було багато потрібно, вона була ніжна, мов та паутинка.

— Вона має бути далеко молодша від його, споминав вуйко.

— Молодша. Він оженився трохи пізно. Чи ви розмовляли з ним довше?

— Ні, а потім. мені не хочеться того слухати, що він мені говорить!

— Він зве вас Лореляй, — закинув Орядин.

— І не мав що ліпшого придумати! — відповіла я, мимоволі сердито. — От. німець!

Він усміхнувся.

— Не говорити б нам ліпше о чім іншім? — спитала я.

— І я так думаю. Не люблю про його згадувати. Може би, ми де-небудь сіли? Город малий, приходиться лиш другим з дороги уступатися, а тим лише втомитеся.

Саме проти нас, під кущами турецького бозу, стояла лавка, з світлом поруч. Там ми усіли, — замовкли.

Довкола нас гамір, музика, розмови, сміхи, а ми наче поніміли. Він зняв мовчки капелюх з голови і відгортав волосся з чола. Трохи згодом почула я його погляд на собі.

— От що тепер сказав би я до хвилини. — обізвався він.

— Що? — я глянула на його спокійно, вижидаючи.

— Сказав би: тривай ще, ти така гарна!

— Чим гарна?

— Тим, що переживаю її з вами. Я не відзивалася, а він, потрохи зворушений, говорив далі:

— Другий просив би вас в тій хвилі о прощення, а я, користаючи з кождої хвилини.

— Чому о прощення? — перебила я йому, здивована.

— Ну, за моє здоровлення колись-то, коли я вас не пізнав перше по законах етикетальних, а так лише.

— З чутки? — Це слово вимовила я мимоволі гірко. Завдяки любові моєї тітки, я не тішилася найліпшою славою між знайомими.

Мов переляканий, підвів він голову й видивився на мене.