Читать «Царівна» онлайн - страница 17

Не знаю, з якої причини прокинулося в моїм серці чувство ненависті супроти оповідаючої вдовиці, її вважали всі знайомі «доброю» жінкою. Вона, може, й була справді доброю, та я почула нараз ненависть до неї. її спосіб оповідання викликав в мене жаль до неї, чого я їй ніколи не забуду.

— В цигані! Поміркуйте лише собі, дорога пані професорова, в простім якімсь музиканті! Таже я би. Матінко божа!. І то, бачите, — говорила вона дальше, — донька чесних людей, донька священика! О неї мав старатися якийсь заможний купець, але вона про його й чути не хотіла. Вкінці був він ще настільки зухвалий, що ставився перед панотця й просив о руку доньки. Тоді мала збутися страшна сцена. Одні оповідали, що проступника вигнали таки зараз кудись, другі, що мати вступалася дуже за донькою і що він з нею одружився, лише що вона скоро померла, давши дитині життя. Інші кажуть, що вона його сама просила покинути її, а потім і отруїлася сірниками. Ат! хто їх там знає, де правда? Вона була ще дуже молода. Мала ледве дев'ятнадцять років. Боже, боже! — додала згодом згірдливо. — Таке молоде, а вже таке зіпсоване! Хто знає, що з неї було би ще зробилося, якби була жила; а так смерть зробила одним замахом всьому кінець.

— А чиє ж він ім'я має? — спитала тітка цікаво.

— Таже бачите: ім'я батечка свого гідного.

— Отже, мусили-таки побратися?

— А бог їх там знає! Щодо мене, то я гадаю, що справді побралися й що вона його опісля просила покинути її, а сама взяла та й отруїлася сірниками. Це, бачите, я тому так думаю, що він зараз по її смерті кудись забрався. Без причини був би не забирався.

— Та куди забрався? — спитала тітка.

— Таже бачите: до Молдави. Хтось-то говорив, що він зібрав собі нову банду та й чкурнув туди з людьми, що йшли в Молдаву на роботу.

— І не вернувся вже?

— Не вернувся до нинішньої днини.

— А дитина?

— Дитина росла коло діда та баби; коли ж панотець помер, а дитину треба було вже доконче посилати до школи, скликала стара раду. Якийсь первий брат музиканта, бездітний мужик-ґазда, наперся взяти дитину за свою. А надлісничий, свояк небіжки, і собі намігся взяти хлопця. «Воно, — казав, — мені ближче, як тобі. Врешті ти кажеш, що не зробиш з нього пана, лише ґазду; ну, а мені, може, бог допоможе вивести його на щось ліпше, як на простого ґазду». Той собі, а цей собі! Брат музиканта, розказують, був тоді дуже лютий. «Тобі, — каже, — сиротинського гроша забагається, що йому панотець оставив, а не дитини. Тебе цілий повіт знає, який ти захланний! Ти виховаєш його так, що він буде своєї родини соромитися, що буде так само кров з мужиків ссати, як ти і тобі подібні. А я не так хотів його повести. Та нехай діється божа воля! Час покаже, хто мав ліпші наміри, чи я, простий селянин, чи ти». Розлютився та й від'їхав. А надлісничий взяв справді хлопця до себе, виховував, посилав до школи.

— А той що?

— Мужик той? Бог його знає, що. І не приїздив більше й не питав. От дурний мужик, хотів щось перед світом показати. Стара попадя теж не хотіла йому дитини дати, тому що відразу сказав, що не випровадить хлопця в «пани». Казала, що не дасть дитини своєї доньки на «пастуха». От таке-то, люба пані професорова. Ціла комедія!