Читать «Твори. Том 1» онлайн - страница 13
Гі де Мопассан
Вона нагадувала портрет Веронезе своїм блискучим білявим волоссям, що ніби відсвічувало на її шкірі, шкірі аристократки, ледь-ледь рожевій і укритій ніжним пушком, наче ясним оксамитом, трохи помітним тоді, коли її пестило сонце. У неї були матово-блакитні очі, як у статуеток з голландського фаянсу.
На лівій ніздрі в неї була маленька родимка; друга була з правого боку на підборідді, де пробивалось кілька волосинок, таких подібних до її шкіри, що їх ледве можна було розрізнити. Вона була висока на зріст, з повними грудьми й гнучким станом. Її чистий голос здавався іноді надто різким, але щирий сміх розсипав радощі навколо. Часто звичним жестом вона підносила руки до скронь, ніби хотіла пригладити коси.
Вона підбігла до батька, обняла його й поцілувала.
— То що, їдемо? — спитала.
Він посміхнувся, струснув уже посивілим довгим волоссям і промовив, показуючи на вікно:
— Як же ти поїдеш у таку негоду?
Але вона ніжно й ласкаво просила його:
— О тату, їдьмо, благаю тебе. Після обіду розпогодиться.
— Та мати нізащо на це не згодиться.
— Згодиться, обіцяю тобі, я сама про це подбаю.
— Коли ти переконаєш матір, то я не заперечую.
Вона кинулась до кімнати баронеси. Адже цього дня від’їзду вона ждала з таким нетерпінням.
Після свого вступу до Сакре-Кер вона не покидала Руана, бо батько не дозволяв їй ніяких розваг до призначених ним років. Двічі тільки її возили на два тижні де Парижа, але це було місто, а вона мріяла тільки про село.
Тепер вона мала прожити літо в батьківському маєтку Пепль, у старому фамільному замку, що стояв на скелі коло Іпора, і це вільне життя на березі моря віщувало їй безліч радощів. До того ж їй мали подарувати цю садибу, в якій вона завжди житиме, коли одружиться.
Цей дощ, що невпинно хльоскотів з учорашнього вечора, був першим великим смутком у її житті.
Але через три хвилини вона вибігла з материної кімнати, гукаючи на весь дім:
— Тату, тату! Мама погодилась, звели запрягати.
Злива не вщухала; здавалось, періщило ще густіше, коли коляска під’їхала до дверей.
Жанна збиралась уже сідати в екіпаж, коли баронеса вийшла на сходи; її підтримував з одного боку чоловік, а з другого — висока, міцно збита й дужа, як парубок, покоївка. Це була нормандка з Ко, що мала на вигляд щонайменше двадцять років, хоч їй було не більше вісімнадцяти. До неї ставилися в родині, мов до другої дочки, бо вона була молочною сестрою Жанни. Звали її Розалія.
Її головним обов'язком було водити господиню, що вже кілька років тому стала надмірно гладкою через гіпертрофію серця, на яке вона раз у раз скаржилася.
Важко дихаючи, баронеса вийшла на ганок старого готелю, глянула на залитий водою двір і пробуркотіла:
— Це справді нерозумно.
Її чоловік, не перестаючи усміхатись, відповів:
— Ви самі цього хотіли, пані Аделаїдо.
Вона мала урочисте ім’я Аделаїда, і він завжди додавав до нього «пані», з відтінком трохи глузливої пошани.
Потім вона рушила далі й через силу сіла в екіпаж, ресори якого осіли. Барон сів поруч неї, а Жанна й Розалія — на сидіння навпроти них.