Читать «Яром–Долиною...» онлайн - страница 24

І уявляється панові коронному стражникові. Він стоїть — до нього підводять бунтівника за бунтівником. І він питає: «Звідки?» — й чує відповідь: «Із Оглава». — «Ім’я?» — «Іван». — «Повісити». Далі: «Звідки?» — «Із Гельмязова». — «Ім’я?» — «Василь». — «Повісити!» І отак він вішатиме всіх ребеліянтів, аж поки не дійде до Андрія Закривидороги… А його він не повісить, ні! Йому він придумає кару над усі кари. Яку ж саме?

Пан Сондецький довго перебирав різні кари і ніяк не міг залишити свій вибір на якійсь одній. А одного дня й зовсім забув про тії кари. Забув і про Закривидорогу, і про панну Зосю, і про вражений гонор.

Забув про все це, бо побачив на дорозі, коли мчав зі своїми хоробрими вояками вулицями Переяслава, куди заїхав у справах, дивовижної краси дівчину!

Ні, вона була не з місцевих, хоч і йшла, убрана в українські строї, хоч і гомоніла по—українськи, щось оповідаючи таким же молодим, як вона, дівчатам. Але хоч вона й ішла Переяславом і говорила про якісь переяславські справи, пан Єжи відчув себе раптом у Стамбулі, у султанському сералі, серед гурій чи як там їх іще називають — отих неписаних красунь, що живуть під боком у султана на щастя і втіху йому одному! Пан Єжи, побачивши переяславську красуню, відчув страшенну заздрість до турецького султана: як то так; не будучи католиком, а будучи поганим мусульманином, мати на своєму господарстві отаких красунь? Де ж справедливість, де ж божий порядок?! Але якщо до султана пан Єжи мав заздрість, то до невідомого йому переяславця він мав не просто заздрість, а лють і ненависть. Як це так?! Холера ясна! Він, пан вжи Сондецький, ось уже котрий рік ходить по землі без пари, достойної його гонору й амбіцій, його замку й державного стану, — а тут ось, під боком, у якомусь там Переяславі, берегом задрипаного Трубайла, ходить небачена красуня, якій би прикрашати береги Золотого Рогу в Стамбулі і стіни канівського замку пана коронного стражника! Ні, він, пан коронний стражник, має сьогодні ж довідатися, кому належить ся молодюсінька красуня!

А молодюсінька красуня йшла зі своїми подружками додому, на вулицю Гаптарівську, що над самим Трубежем, неподалік од базару. І несли дівчата з собою сулійки з свяченою водою: сьогодні був православний Великдень. І була це Бібігуль, тільки зараз уже звали її інакше — Ганею, а проте подумки Бібігуль весь час згадувала своє ім’я, згадувала батька Абдаллу, згадувала берег Чорного моря біля Синоиу і ще згадувала — Ярем—ка, який знову пішов у похід з козаками! Ну, та що ж! Він же в неї козак, а вона ось як вийде за нього заміж, то буде козачкою!..

Не знав усього цього пан Єжи, проте здогадувався, що така красуня не може жити без пари. Є хтось у її душі, є! Бо ж проїхав щойно зі своїми вояками повз неї та її подружок він, пан коронний стражник Єжи Сондецький, — так дівчата поглянули на нього та на його вірлів, а оця гурія з султанового гарему навіть брівцями своїми не повела! Отже, хтось уже є в її серці! І цьому «хтосеві» доведеться спізнатися з гнівом самого пана Сондецького!