Читать «Яром–Долиною...» онлайн - страница 11

Андрій ходив по льоху, звикав до нього. Не раз доводилося сидіти в темницях. Ходив він підземними ходами Хотинської фортеці, бував у печерах Києва, плавав підземною річкою під славним містом, що його поляки звуть Крулєвцем, а німці — Кенігсбергом… І там побував Андрій Закривидорога… А от щоб сидіти у своєму ж таки Каневі в темниці, куди тебе кинуто за наказом самого Сондецького, який на власні очі бачив твою хоробрість, — такого ще з Андрієм не бувало!.. Шкода, що поїхав він з Переяслава на Канів раніше. Гетьман, напевне, повернеться додому через день—два. Якби хтось дав йому знати, що Закривидорогу замкнуто в льоху, то Дорошенко тут же знайшов би спосіб урятувати свого козака—реєстровця. Якщо хтось дасть знати… А якщо — ніхто? Якщо ніхто не здогадається, що він сидить тут, якщо всі подумають, що десь просто щез: чи то в лісі Комарівському заблукав та вовки з’їли, чи то в ополонку на Дніпрі втрапив та й утопився, чи просто їхав дорогою, заснув, упав з коня та й замерз. Е, ні, останнє — то не для Андрія Закривидороги. Та й усе інше — не для нього. У нього ж — розумний коник, як у козака Мамая. Він і зараз не дався отим бандюгам з королівської стражі, він утік від людців Сондецького!.. А якщо втік, то мусить прийти додому. А вдома заірже, матір розбудить; а мати Андрієва здогадається, що з її сином щось негаразд сталося…

У кам’яній темниці було тихо й волого. Навпомацки Андрій обміряв її розміри. Десять кроків у довжину, дев’ять — у ширину. Висота? Вона, певне, сягала двох Андрієвих зростів. Стеля йшла дугою, власне, це було склепіння. Дугу цю Андрій промацав біля стін, а далі вже руки не сягали. Двері, в які його вкинуто, обковані залізними штабами…

Ніяких вікон Андрій Закривидорога не намацав. Напевне, їх і не було. Та й нащо вони потрібні під землею, оті вікна?

Повітря в льоху було застояне, якесь цвіле і несвіже. Воно смерділо грішниками й мерцями. І Андрієві почало здаватися, що оці стіни просякли людськими стогонами, що мокрі вони від людських сліз…

«Хоч би хтось один тут був живий…»— подумалося йому. Думка ця спалахнула, і тут же Андрій з жахом відкинув її: якось він бачив у підземеллях Крулєвця обгризені пацюками людські кості. А потім згадалося, як розказував визволений з турецького рабства серб про свою біду: йому в зіндані пацюки пообгризали вуха, носа, губи, пальці на руках та ногах… І ще згадалася невелика фортеця неподалік від Іслам—Кермена. її взяли козаки штурмом. Гарнізон відбивався відчайдушно, немов знав, що, коли козаки роздивляться, яку фортецю вони взяли, нікому з турків пощади не буде… І коли козаки взяли ту фортецю і кинулися по її підвалах, то побачили таке, від чого навіть у них оселедці попіднімалися дибки: кімната була наповнена висохлими дитячими трупиками. Дітей замикали в тій кімнаті, вони за добу видихували все повітря, а далі вмирали, бо не було чим дихати. Після цього кімнату відкривали, мертве повітря виходило, а дитячі трупики висихали, мов мощі… О, як розлютилися тоді козаки! Вони всіх своїх бранців позапихали в оту кімнату! Як просилися турки змилуватися, як благали відрубати голови одразу, чи розстріляти, чи повісити, чи втопити — тільки б не в ту страшну кімнату!.. Запхнули всіх, а тоді в сусідній кімнаті, якраз для цього збудованій, слухали передсмертне волання ворогів… Може, й тут є така кімната.