Читать «Діви ночі» онлайн - страница 73

І ще одна порада: спробуйте заробляти гроші чесною працею. Це ж так приємно взяти в руки своє, кровно зароблене!

Я подумав: а чи не вщипнути себе? Може, це все тільки дурнуватий сон?.. А, може, ще гірше? — і я, і всі оці люди не існують насправді, а є тільки виплодом уяви якогось львівського Франца Кафки?

— Ну, чого ви чекаєте? — здивувався лейтенант. — Дорога вільна.

— А мої книжки і паспорт?

— А-а, так-так, — згодився він і вийняв із портфеля Куліша. Прочитав я цю книжечку. І скажу тобі, що часом цей чоловік має рацію. Да-а… Люблю я історію. Коли-небудь забіжи до нас, поговоримо.

— А мій паспорт? — В книжці.

— А «Історія піратства»? — не здавався я.

— Не брав. Чого не брав, того не брав.

— А я й не кажу, що ви брали. Це Едик узяв.

— Що? — обурився сержант. — Ти й далі розповсюджуєш свої брудні брехні?! Ну, ви тільки подивіться на нього! Щойно стояв, можна сказати, на порозі тюрми! А вже знову за своє!

— Та-ак, — погодився лейтенант. — Тяжкий трафунок. Для перевиховання потрібен час. Час і наполегливість. Прочитай, друже мій, Макаренка. От де школа життя!

— Ходімо! — сказав Ося. — Нема що тут ловити.

Ми вийшли на вулицю. Мене всього трусило від безсилої люті. Біля машини я помітив, що бракує Муні.

— Стривайте, ми забули Муню!

— Не забули, а закинули в тил ворога, — засміявся Ося.

Виявляється, Муня навмисне зостався у сінях для підслуховування.

Та не минуло й п’яти хвилин, як пролунав розпачливий вереск циганчука, і за мить він уже біг до нас, потираючи червоне вухо. Розвідника було викрито і покарано.

Я відмовився їхати з ними, мені захотілося залишитися на самоті. Ми попрощалися, і я почвалав через усе місто.

Лише тоді, коли зачерпнув мештами води з калюжі, усвідомив собі, що падає дощ. Я сховав книжку за пазуху і, задерши голову, розкрив спраглого рота. Краплі падали на язик і змивали гіркоту.

— П’яний чи що? — обурився якийсь чоловік із парасолькою, обминаючи мене.

Епілог

Ця дивна історія не давала мені спокою, і хоч я вже зарікся вивчати життя, та все ж виловив за кілька днів Шиньйона і затягнув його на шампанське. При цьому він десять разів уточнив, хто конкретно ставить.

— Розумієш, мене всі дурять. Вони кажуть: Шиньйон, ходімо на шампанське! А закон який? Хто запрошує — той ставить, нє? А коли пляшка порожня, починається: хто платить? Ну, це нормально? Нормально?

— Ні, — погоджуюсь я і, щоб Шиньйон розслабився, розраховуюсь за пляшку відразу.

— Оце я розумію. Оце нормально. Як справи?

— Ніяк.

– І в мене. Товар не йде. Бляха, підзалетів я з «феррарі». Взяв по двадцять. По сорок п’ять продавали на скупці, Я думав, здам гуртом по сорок. А тут вони почали падати. Тридцять п’ять! Я чекаю. У мене нюх. Я чекаю, коли вони піднімуться. Тридцять! Я в паніці. Але я маю нюх. Я чекаю. Двадцять п’ять! Я в трансі. Я п’ю валідол. Три дні п’ю валідол і ні грама спиртного. Але я маю нюх. Я знаю, що в мене нюх і намагаюся не зірватися. На четвертий день я прилітаю на скупку і чую — все, капєц, «феррарі» на скупці по двадцять і ніяка падла не дасть хоч на карбованець більше. Ти розумієш? Якби в мене був револьвер, я б вистрелив собі в скроню. Бац! — і Шиньйона нема. І що ти думаєш? Я продаю гуртом це сране барахло по шістнадцять! Ти чуєш? По шістнадцять! А я так довіряв своєму нюхові! Нє, бляха, тепер нікому не можна довіряти. Навіть собі. Вип’єм… То як, кажеш, у тебе діла?