Читать «Діви ночі» онлайн - страница 69
Юрій Павлович Винничук
— Мені потрібен Франьо. Вже!
— Де я тобі його візьму?
— Ти знаєш, де та хата… та його друга хата…
Шиньйон подивився на мене, наче на божевільного:
— Яка хата? Слухай, що ти мені баки забиваєш? Яка хата! Не заважай працювати. Такі класні джинси! Просто на мене замалі. Я ношу тридцять шостий. Хоча влажу і в тридцять четвертий, але тоді мене тисне в яйця. А це шкідливо. Це впливає на потенцію. До речі, як твоє лібідо?
— Чудово. Але мені потрібен Франьо.
— Пішов ти на фіґ! Заграв! Ну чого сьогодні всі так дістають Шиньйона? Змовилися, чи що?
І вже хотів було йти, але я перехопив його за руку.
— Франьо тобі сам подякує за це. Діло є таке, що пальчики оближеш!
— Ну да! — недовірливо прискалив око.
— Точно. Пару тисяч можна піймати.
Шиньйон затупцяв на місці.
— Добре. А що я з того буду мати?
— Дам тобі зараз п’ятдесят карбованців. Тільки за саму адресу.
— Ти що! Я друзів не продаю… А що за діло?
— Діло таке: якщо зараз я не виловлю Франя, то шість тисяч пролетить, як фанера над Парижем. Коли мені допоможеш, візьму тебе в долю.
— Ну, дивись. А то Шиньйона всі ображають, всі дурять, усі тільки й думають, як обмахерити. А я хвора людина. У мене діабет і ця… як його…
— Жовчокам’яна хвороба.
Він витріщився:
— А ти звідки знаєш?
— На морді написано.
Не знати чого він провів рукою по неголеному обличчю й скривився. — У мене ще одна проблема. Імпотенція розвивається. Не маєш толкового лікаря?
— Тобі неймовірно пофортунило — якраз так сталося, що маю.
— Та йди? Справді? А то знаєш, ще недавно мені хотілося мало не щодня. А тепер якось так уже й задумаєшся — може, краще газетку почитати?
— Я тобі співчуваю. Говори адресу.
– І при чому теличка класна. Вгодована. А от не хочу. Добре, давай сотню — скажу, — промуркотів Шиньйон, потупивши соромливо очі.
Я дав йому гроші. Він педантично їх перерахував, заховав у пулярес, потім навіщось, мабуть, за звичкою, роззирнувся на всі боки й сказав:
— Записуй. Це на Новому Львові.
Я записав.
— Дивись, не надуй Шиньйона! — помахав мені услід пальцем.
«Бобика» ми спинили за рогом. Вулиця складалася з приватних будиночків, уся в зелені.
— Зачекайте мене, — сказав я. — Подивлюся, чи хтось є.
Металева фіртка виявилася замкненою. Я натиснув на кнопку дзвінка, почекав трохи і вернувся до циган.
— Здається, нікого нема. Але фіртка замкнена.
— Нічого, це не завада.
Ми перелізли через сітку на подвір’я Франя і обстежили будинок з усіх боків. Вікна всюди були зачинені і заґратовані, лише на другому поверсі вікна не мали ґрат.
— Тепер черга на Муню, — сказав Ося.
Муня аж підскочив з утіхи, що має нарешті можливість проявити свої таланти, і зі зграбністю мавпи видряпався на крислату грушу. Далі він з такої тонкої гілляки, яка могла хіба що тільки його й втримати, добрався до кватирки, відтягнув її трохи до себе і пропустив сталевий дріт у шпарку. На кінці дроту була петля, якою він спритно піймав головку закрутки. Раз! — і кватирка відчинилася. Але вікна були подвійні, і ту саму операцію він мусив проробити знову. Худеньке тіло Муні пірнуло в кімнату, а за лічені секунди він уже стояв на порозі й гостинно запрошував до хати.